Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
В процесі формування і здійснення курсу продовольчої політики Наркомпрод УСРР піддавався тиску і з боку керівництва РКП(б), і з боку українських опозиційних партій.
126
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Вже в березні 1919 р. після розгляду діяльності Наркомпроду УСРР, ЦК РКП(б) е підписаній В. Леніним директиві зажадав форсування монополізації широкого кола продовольчих товарів, усунення від «продовольчої роботи» кооперативних організацій і введення в Україні методу мобілізації хліба на засадах продрозкладки. Вказувалося на «неприпустимість порушення і відхилення від засад продовольчої політики, виробленої досвідом РСФРР» [14, с. 77; 15, с. 65].
З іншого боку, з альтернативним поглядом на проведення продовольчої політики в Україні виступили деякі місцеві продовольчі комітети, зокрема Полтавський і Катеринославський губернські та Тираспольський, в складі яких переважав вплив есерівських організацій. Керівництво Полтавського Губпродкому, зокрема, вказувало на реальну відсутність «надлишків», особливо в великих господарствах, що піддавались систематичному тиску політики продовольчих монополій з 1917 р. [15, с. 184-185].
Засади продовольчої політики Наркомпроду УСРР було піддано гострій критиці при Ti обговорені на III Всеукраїнському з’їзді рад 6-10 березня 1919р. Фракція українських лівих соціалістів-революціонерів в розробленій альтернативній резолюції «З продовольчого питання» звертала увагу на відверту хибність «класового» принципу продовольчої політики. Вказуючи на «трудовий» характер переважної більшості селянських господарств, фракція зазначала, що так звані «надлишки» є прожитковим мінімумом цих господарств і повинні бути забезпечені еквівалентною кількістю товарів широкого вжитку. Пропонувалося вказати на необхідність збалансованих та справедливих «твердих» цін, які «усували б можливість експлуатації однієї професійної групи іншою, що усуне одну з головних причин затримки надлишків у трудового селянства» [11, с. 144-146]. На необхідності паритетних «твердих» цін, реального наповнення ролі рад наголошувалося в доповненні до резолюції з продовольчого питання фракції українських соціалістів-революціонерів. 2-й заступник наркома продовольства боротьбист Кудря виступив з альтернативним планом проведення заготівель, що передбачало розширення ролі кооперації.
Вимоги ЦК РКП(б) було реалізовано в двох виданих в квітні 1919 р. декретах PHK УСРР — від 15 квітня «Про загальнодержавний облік і розподіл продовольчих продуктів і речей домашнього господарства» і від 12 квітня «Про розкладку зайвин урожаю 1918 та попередніх років», що вводив принцип заготівель на основі продрозкладки — визначення «надлишку» непрямими, «статистичними», методами. Декрет мав також «ефективізувати» діяльність комбідів, що відтепер повинні були не виявляти надлишки хлібних культур в господарствах, а «розкладати» між господарствами визначену «зверху» їх кількість (ст. 7, 9 декрету), сільська «біднота» заохочувалася фондом з 10 % зібраного в межах продрозкладки хліба (ст. 8) [16, № 36, с. 519-521].
Було визначено розмір «лишків» і розкладки в розмірі 278 780 тис., a 111 990 тис. пудів відповідно. Найбільша кількість постачання припа-
Д. Ю. Михайличенко. Продовольча політика радянської влади.
127
дала на Таврійську (25 % від загалу), Катеринославську (27 %) та Полтавську (14 %) губернії [17,1919, № 3-4, с. 52; № 5-6, с. 36].
Проте на час свого введення продрозкладка вже не змінювала докорінно продовольчу політику радянського уряду УСРР. Вже в березні 1919 р. розрив між «твердими» цінами і ринковою ціною на «хліб» збільшився у 10 разів, фактично сформувався нелегальний, «чорний» ринок продовольства; державні заготівлі за «твердими» цінами, що аж ніяк не відповідали задекларованій «собівартості виробництва», стали для виробника вкрай невигідними.
Нелегальні угоди з продовольством здійснювалися як дрібними тор-говцями-«мішечниками», переважно жителями РСФРР, так і великими закупівельними організаціями та органами самого Наркомпроду, обсяг корупції в яких важко оцінити за браком відповідних досліджень.
Політика Наркомпроду викликала гострі нарікання і в радянських організацій. З вимогами дозволити самостійне продовольче забезпечення до Наркомпроду звертались «делегати від голодної Чернігівщини» [5, с. 254]. В травні 1919 р. організований Чернігівським губвиконкомом штаб «п’яти» прийняв рішення про дозвіл вільного обігу продовольства в 70-верстній зоні біля міста (20 березня аналогічне рішення було прийнято відносно Києва) [10, с. 178-180]. В травні і червні 1919 р. право самостійних заготівель вимагали від Наркомпроду організації залізничників та військові постачальні організації Києва. [5, с. 254] Політика Наркомпроду явно не знаходила розуміння в суспільстві, навіть серед робітників. В липні 1919 р. послідовно зазнали невдачі дві спроби Наркомпроду організувати продовольчі загони з українських робітників. Заклик Наркомпроду до фабзавкомів Києва був ними проігнорований. За визнанням самого Шліхтера, український пролетаріат волів здійснювати «заготівлі» на найближчому ринку за вільними цінами [5, с. 257]. Систематичною практикою залишалось порушення режиму «твердих» цін з боку радянських організацій-заготівельників, перш за все — військових. Наркомпроду довелося зустрітися з небажано високими обсягами місцевого споживання і регіонального перерозподілу в межах України, де споживачами його виступили міста та промислові регіони, і окремих повітів. Чітко простежується тенденція до залишення переважної кількості вилучених «надлишків» для споживання місцевої «бідноти». Поряд з загальною Наркомпроду довелося застосовувати надзвичайну «насіннєву» розкладку для забезпечення селянських господарств насінням [18, с. 617].
