Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Перспектива заміни політичної діяльності прядінням та ткацтвом (навіть на деякий час) зовсім не влаштовувала багатьох конгресистів, які в березні 1923 р. утворили всередині IHK свараджистську партію, програма якої передбачала досягнення Індією свараджу на основі поєднання масового руху з активною парламентською діяльністю [ 12, с. 2-5].
Перемігши на виборах у 1924 р., свараджисти, очолювані Ч. P Дасом і М. Неру, як представники Конгресу доклали чимало зусиль для того, щоб перетворити легіслатури у «конституційне знаряддя досягнення свараджу», але, як заявив їх лідер М. Неру, «не домоглися нічого, крім приниження» [ 13] і змушені були у 1926 р. залишити їх напризволяще [14, с. 49-51], повернувшись туди тільки у 1937 р.
О. О. Чувпило. Конституційні питання.
69
Розчарувавшись у парламентській діяльності в умовах колоніального устрою, конгресисти звернулися до законотворчості, надаючи великого значення розробці індійцями власної конституції як важливого кроку на шляху до самоврядування. Це відповідальне завдання партія доручила М. Неру, одному з провідних юристів Індії. Добре вивчивши всі існуючі конституції, М. Hepy намагався в індійському основному законі втілити все найкраще, що виробило людство на ниві конституційного творення, не забуваючи про специфіку розвитку Індії та її традиції. При цьому особлива увага приділялася розробці відповідних статей про права людини, які на Сході традиційно ігнорувалися. Тому Декларації прав М. Hepy відвів майже третину конституції. 14 серпня 1928 р. її надрукували у вигляді брошури, а 15 серпня провідні індійські газети ознайомили громадськість з конгресистською конституцією [15].
Британська преса теж надала їй великої уваги, як і особі М. Неру, виділяючи його як визначного політичного діяча Індії ліберального складу мислення, вихованого на цінностях вікторіанської Англїї [16].
Конституція М. Неру складалася із трьох частин: перша присвячувалася майбутньому статусові Індії, друга — основним правам індійських громадян, третя — міжобщинним стосункам. Стосовно майбутнього статусу Індії говорилося, що хоча серед конгресистів наявні прихильники незалежності, все ж мінімальною вимогою всіх національних лідерів є статус домініону, тому для досягнення згоди між ними метою визвольного руху проголошувався саме він. Конституція передбачала створення індійської федерації, що складалася б із провінцій та князівств. Законодавча влада мала належати виборному парламенту із двох палат: сенату й палати представників. Залишалися повноваження генерал-губернато-ра, призначеного англійським королем, який мав право розпустити парламент і не скликати його протягом шести місяців до виборів нового. Уряд підпорядковувався парламенту і ніс перед ним колективну відповідальність. Провінції, створені на основі мовної спільності населення, користувалися правом самоврядування. За англійцями зберігалися лише права в галузі зовнішньої політики та оборони. Проголошувалася рівність усіх громадян Індії перед законом і право на свободи. Підкреслювалося, що визнається право власності, і проголошувалося, що ніхто не може бути позбавлений волі й майна інакше як на основі закону. Заборонялась релігійна та кастова дискримінація.
Для свого часу це був один із найпрогресивніших конституційних документів, що будь-коли розроблялися в країнах Сходу. Невипадково, що конституція М. Неру у грудні 1928 р. спочатку була ухвалена провідними політичними партіями Індії на їх конференції у Калькутті, а потім конгресистами начерговій сесії ІНК, яка обрала М. Неру президентом (головою) партії [17]. Причому конгресисти пред’явили колонізаторам ультиматум: якщо англійський уряд протягом року не прийме конституцію М. Неру, давши згоду на статус домініону, то вони почнуть
70
HOBATA НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
боротьбу за повну незалежність [ 18, с. 329]. Рік відстрочки минув, а в політиці Лондона нічого не змінилося, тому сесія IHK у Лахорі (грудень 1929 р.) прийняла рішення про початок боротьби за повну незалежність (19) і в 1930-1934 pp. конгрессисти організували під керівництвом М. К. Ганді дві масові ненасильницькі кампанії громадянської непокори для її досягнення, які, проте, закінчилися невдачею: Індія залишилася британською колонією [20].
Однак ці акції мали велике значення для подальшого розвитку індійського визвольного руху, тому що в цей час IHK остаточно визначив свій політичний і соціально-економічний ідеал. Відбулося це на сесії в Карачі (березень 1931 p.), де була ухвалена запропонована Дж. Hepy (сином М. Неру) «Резолюція про основні права й економічну програму», яка суттєво доповнювала конституцію М. Hepy і розвивала деякі її положення в нових умовах [21, с. 3-10]. У вступі до неї вказувалося на необхідність чіткого викладу для мас найважливіших принципів, покладених в основу позиції IHK щодо конституційного питання після завоювання незалежності, перелічувалися основні положення майбутньої конституції суверенної Індійської держави, котру передбачалося розробити й схвалити після того, як англійці залишать країну. Вона мала складатися з двох розділів: 1) основні права й обов’язки; 2) праця.
