Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Але з часом опозиційність конгресистів зростала, оскільки навіть най-поміркованіші їхні вимоги колонізатори залишали без уваги. Під час піднесення визвольного руху у 1905-1908 pp., викликаного поділом Бен-галу віце-королем Індії Дж. Керзоном, частина членів IHK уже прийняла активну участь у масових антианглійських виступах. Конгрес розколовся на поміркованих, котрі не бажали долучатися до масового руху, та
О. О. Чувпило. Конституційні питання.
67
екстремістів на чолі з Н. Г. Тілаком, які наполягали на цьому, висунувши гасло боротьби за сварадж (самоврядування) [детально див.: 3].
Намагаючись ізолювати конгресистів від народу, міністр у справах Індії Д. Морлі та віце-король М. Мінто,що заступив вкрай непопулярного Керзона, дійшли згоди про надання їм поступок у вигляді незначної зміни системи управління Індією. Так у 1909 р. з’явилися реформи Морлі-Мінто, на які великі надії покладали помірковані на чолі з Г. К. Гок-хале, сподіваючись на конституційну передачу їм влади. Однак, ознайомившись зі змістом Акту про реформи, помірковані, як і вся індійська громадськість, не могли приховати свого розчарування та невдоволення. Адже мова йшла не про передачу влади до рук індійців, а лише про деяке збільшення їхнього представництва в легіслатурах.
Зокрема в імперській та провінційних радах була збільшена кількість членів, що не були посадовими особами, більша частина яких не призначалася, а обиралася шляхом непрямих виборів. Членам рад дозволялося робити запити та обговорювати бюджет. До рад при міністрі у справах Індії та віце-королеві долучалося ще по одному члену із індійців. Якщо зважити на те, що легіслатури тільки називалися законодавчими органами, а в дійсності були законодорадчими, оскільки на всі їх рішення віце-король мав право «вето», то реформи Морлі-Мінто не призвели до якихось кардинальних змін у політиці колонізаторів [детально див.: 4]. Вони тільки посилили невдоволення у стані екстремістів, лідер яких Б. Г. Тілак під час першої світової війни разом з А. Безант очолив рух за надання Індії самоврядування, що отримав назву «рух за гомруль» [про нього див.: 5]. Він досяг такого розмаху, що власті змушені були 20 серпня 1917 р. зробити декларацію про необхідність поступового створення відповідального уряду в Індії. Після цього міністр у справах Індії Е. Монтегю та віце-король Ф. Челмсфорд підготували проект найголовніших заходів, які треба було провести в цьому напрямку, і доповідь Монтегю-Челмсфорда [6] склала основу прийнятого у 1919 р. нового Акту (Закону) про управління Індією, який, на думку професора Саугарського університету М. П. Шарми, відкрив новий розділ в історії конституційного розвитку Індії. Адже до цього індійці брали участь у законодавстві й управлінні, але не мали реальної влади. Після 1919 р. їм, хоча й незначною мірою, починається передача влади [7, с. 32]. Зазначимо, що до самоврядування було ще дуже далеко.
Згідно з Законом 1919 p., на основі якого було проведено реформи Монтегю-Челмсфорда [8], законодавча влада в Британській Індії здійснювалася генерал-губернатором (віце-королем) і законодавчим двопалатним органом: Державною радою та Законодавчими зборами. В провінціях передбачалося створення однопалатних легіслатур, частина членів котрих призначалася губернатором провінції, а частина — обиралася. Діяльність створених легіслатур зводилася нанівець правом віце-короля, який підкорявся тільки англійському парламенту, та губернаторів
68
HOBATA НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
провінцій накладати «вето» на будь-які їхні рішення. В чому ж тоді полягала передача влади індійцям у незначній мірі? По-перше, більшість членів легіслатур тепер обиралася; по-друге, в провінціях вводилася так звана «діархія», згідно з якою місцеві адміністрації поділялися на дві категорії:
а) зарезервовані департаменти, що знаходилися під контролем губернатора і несли відповідальність тільки перед англійським парламентом;
б) «передані» департаменти, контроль над якими здійснювали міністри із індійців, а відповідальність вони несли перед легіслатурою провінції; по-третє, в економічній галузі індійці вперше отримали деякий контроль над фінансовою політикою власної країни, здійснюваний законодавчими органами; зокрема, могли визначати річний бюджет.
Отже, англійські правлячі кола, зберігши незмінним колоніальний статус Індії, змушені були піти на незначні поступки міцніючим силам національного визволення. Тому в оцінці реформ Монтегю-Челмсфорда з боку конгресистів виявилася двоїстість: вони засуджували реформи взагалі, але намагалися використати деякі права, надані ними індійцям в легіслатурах. Уже на сесії в Амрітсарі (1919 р.) думки конгресистів щодо реформ розділилися. Помірковані делегати наполягали на використанні прав, наданих реформами, і пропонували їх частково схвалити. Радикальні члени IHK вимагали засудження реформ сесією і прийняття нею резолюції про необхідність введення в Індії відповідального уряду на основі принципів самоврядування. Більшістю голосів була прийнята резолюція, що засуджувала реформи [9, с. 424], a IHK після цього розгорнув очолюваний М. К. Ганді масовий ненасильницький рух неспівро-бітництва, метою якого було досягнення свараджу [про нього див.: 10]. Ta у лютому 1922 р. М. К. Ганді припинив його, боячись переростання кампанії неспівробітництва у криваву революцію. Прийнята з цього приводу керівництвом IHK Бардолійська резолюція, розроблена М. К. Ганді, рекомендувала конгресистам відмовитися від активної боротьби з владою до тих пір, поки народні маси повністю не засвоять принцип ненасилля. Натомість їм пропонувалося зайнятися мирною діяльністю, в першу чергу прядінням та ткацтвом, втілюючи в життя так звану конструктивну програму М. К. Ганді [11,с. 1019-1024].
