Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
У першому розділі говорилося про важливість надання громадянам Індії права на свободу слова, думки, зібрань, об’єднань, релігії, встановлення рівності їх перед законом, незалежно від кастової належності, віро-сповідування й статі, наголошувалося на тому, що ніхто не може бути позбавлений свободи, житла, власності, підданий арешту чи конфіскації майна інакше як у порядку, встановленому законом, що держава має дотримуватися нейтралітету стосовно всіх релігій, ввести загальне виборче право, покінчити з експлуатацією мас тощо.
У другому розділі викладалися основні напрямки соціально-еконо-мічної політики Індії після ліквідації колоніального режиму. Ґрунтуючись на принципах справедливості, держава мала забезпечувати задовільний рівень життя населення. Цього, на думку укладача резолюції, можна було досягти таким чином: держава повинна охороняти інтереси промислових робітників, прийнявши справедливе трудове законодавство і призначаючи заробітну плату, яка повністю задовольняла б робітників, ввести регламентований робочий день, забезпечити задовільні умови праці, охорону праці жінок, не допускати на роботу дітей шкільного віку, надати селянам і робітникам право на створення профспілок для захисту їх інтересів, провести реформу системи землеволодіння, переглянувши земельну ренту, суттєво знизити податки у сільській місцевості з метою покращення становища дрібних селянських господарств, значно скоротити витрати на апарат управління і утримання чиновників усіх рангів, встановивши для них максимально можливу платню у 500 рупій на місяць, відмінити соляні податки, ввести державний протекціонізм для захисту
О. О. Чувпило. Конституційні питання.
71
національної промисловості, заборонити виробництво та вживання спиртних напоїв і наркотиків, ввести державне регулювання фінансів і торгівлі, передати у власність держави чи під Ti контроль ключові галузі промисловості, природні ресурси, водні шляхи, транспорт, готувати військові кадри з метою створення національної армії.
У відповідь на резолюцію, прийняту в Карачі, колоніальні власті, які ще восени 1927 р. призначили комісію під головуванням Саймона для вивчення можливостей перегляду реформ Монтегю-Челмсфорда, спочатку опублікували «Общинне рішення», «Білу книгу» та Доповідь об’єднаного парламентського комітету, що містили основні положення нового Акту про управління Індією [22], а в серпні 1935 р. обидві палати англійського парламенту схвалили його, проігнорувавши позицію IHK і інших індійських партій, котрі висловилися в Центральних законодавчих зборах проти нього як документу, що зовсім не враховував їхні конституційні прагнення.
Акт (Закон) 1935 p., що став конституцією, складався із «Вступу» і двох частин — «Всеіндійської федерації» (або «Федеральної схеми») та «Провінційної автономії» [повний текст його див.: 23]. У «Вступі» встановлювалися принципи взаємовідносин метрополії з її головною колонією, підкреслювалося, що Індія залишається підлеглою англійського короля. У відповідності з «Федеральною схемою» замість Британської Індії та численних князівств утворювалася нова державна одиниця, що складалася із колишніх провінцій, об’єднаних у федерацію, і називалася Індійською федерацією. Про надання Індії самоврядування, про що мріяло декілька поколінь індійських патріотів, мова не йшла, тому що федерація створювалася «під правлінням англійської корони». Законодавчу владу в ній очолював англійський генерал-губернатор. Фактично він на свій розсуд вирішував усі питання: міг припинити дію конституції, розпустити й скликати законодавчі збори, призначати раду міністрів, видавати закони, надзвичайні укази тощо. Відповідальність він ніс перед британським парламентом і тільки частково перед нейтральною індійською легіслатурою. При такому всесильному генерал-губернаторові (не випадково названому віце-королем) Центральні законодавчі збори нічого не вирішували, залишаючись законодорадчим органом.
Другачастина конституції 1935 р. визначала організацію влади в провінціях. Як і центр, провінції перебували під правлінням губернаторів, які зосереджували в них всю повноту влади, особисто вирішуючи основні питання місцевого життя. Проте в провінціях ліквідовувалася система діархії і вирішення всіх питань формально передавалося міністрам, відповідальними перед провінційними законодавчими органами. Фактично ж губернатори мали особливі повноваження перебирати владу до своїх рук повністю або частково, коли вважали необхідним.
У цілому Закон 1935 p., незважаючи на окремі поступки щодо подальшого долучення індійців до влади, зберіг у недоторканості колоні-
72
HOBATA НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
альний статус країни. Тому й не дивно, що він викликав розчарування і був підданий різкій критиці конгресистами, які влучно називали його «рабською конституцією» (вперше так висловився М. К. Ганді). Однак, засуджуючи «Федеральну схему», вони намагалися використати поступки, надані провінційним радам міністрів у «Провінційній автономії». В партії навіть висувалася утопічна ідея встановлення конгресистського самоврядування в провінціях, утворивши там уряди із членів ІНК. Про особливі повноваження губернаторів якось забувалося. В результаті Конгрес прийняв участь, у виборах до провінційних легіслатур (лютий 1937 p.), здобув найбільшу підтримку виборців у 7-ми провінціях із 11 -ти й сформував там свої уряди. У решті провінцій конгресисти увійшли до складу коаліційних урядів (Бенгал, Пенджаб, Сінд і Ассам) [детально див.: 24], сподіваючись встановити провінційну автономію.
