Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
«Каркас» сучасної цивілізації складає «трикутник взаємодій», що складається з засобів зв’язку (телекомунікації і телерадіозв’язок) <=> інтернаціоналізації та глобалізації економіки <=> глобальних проблем цивілізації, занурений в континуум культур зі своєю поліетносферою.
В «трикутнику взаємодій» одна з основних рис і тенденцій світового розвитку — інтернаціоналізація і глобалізація економіки. Техногенна цивілізація, а потім інформаційна революція викликали прискорення процесу втягування країн у міжнародний поділ праці та обмін продукцією і інформацією. Це послужило основою для виникнення в другій половині XX ст. феномена відкритої економіки.
Вже на початку XX ст. існували міжнародні підприємства, що разом із застосуванням сучасних засобів зв’язку перетворювалися в багатогалузеві комплекси — транснаціональні і багатонаціональні корпорації. Тепер вони є головною рушійною силою світогосподарських зв’язків. Інвестуючи капітал і створюючи численні філії за кордоном, ці корпорації формують розгалужену систему світового виробництва. Вони не визнають національних кордонів і, оптимально розміщуючи виробництво в різних країнах, враховуючи їх порівняльні переваги (наявність джерел сировини, кваліфікованих працівників, технічного рівня виробництва та ін.), досягають високої економічної ефективності. Розвиток міжнародних підприємств та об’єднань в умовах інформаційної революції другої половини XX ст. поряд з небувалим розширенням світових ринків товарів, капіталів, робочої сили сприяв формуванню ринків інформації, ноу-хау, патентів, ліцензій і науково-технічних послуг.
Ще однією формою інтернаціоналізації, що одержала особливий розвиток в останнє десятиліття, стала міждержавна інтеграція національних господарств. Найбільш розвинутою формою міжнародної інтеграції є Європейська співдружність. Рішення про її створення було прийняте
В. М. Шейко. Основні етапи та тенденції розвитку цивілізації
101
ще у 1957 р. (з 1993 р. — ЄС). Головна мета цього об’єднання — створення єдиного ринку товарів, послуг, робочої сили, а також рішення про вільне пересування товарів, капіталів, послуг, робочої сили. Сьогодні на долю CC припадає 1/3 світового товарообігу. Експорт CC перевершує експорт СІЛА у 3,6 разів і експорт Японії у 3,8 разів. CC по показниках промислового виробництва перевершила СІЛА і має сьогодні половину світових валютних резервів [2]. Такий динамічний розвиток держав спільного ринку обумовлений багато в чому побоюванням європейських країн перетворитися в технологічну периферію СІЛА і Японії.
Так, у вісімдесяті-дев’яності роки в рамках програми «Евріка» здійснюється співробітництво в галузі мікропропроцесорних розробок, зв’язку, біотехнології, створення нових матеріалів. У дев’яності роки інтеграційні процеси в Європі одержали подальший розвиток. З 1 січня 1993 р. в Європі функціонує єдиний внутрішній ринок, а з листопада 1993 р. набув сили Маастрихський договір 12 країн ЄС, згідно з яким ЄС повинна перетворитися у валютний, економічний і політичний союз з єдиною зовнішньою політикою, громадянством і валютою. Таким чином, Маастрихський договір — найбільший політичний і правовий акт в історії європейської інтеграції. З початку 90-х років ЄС змінила свою політику відносно до країн Східної Європи. Так, у 1991 р. були укладені угоди ЄС з Польщею, Угорщиною і Чехословаччиною (поки вона існувала як єдина держава). У 1992 р. було підписно договір ЄС з Болгарією та Румунією. Ці угоди передбачають:
— створення зон вільної торгівлі промисловими товарами;
— ослаблення обмежень для прямування послуг і капіталів;
— зміцнення співробітництва в політичній і культурній галузях.
Реалізація цих угод розрахована до 2001 -2002 р. [3].
У 80-ті роки XX ст. тенденції до інтеграції намітилися і серед держав Північної Америки (інтеграція СІЛА, Канади, Мексики). У 1989 р. СІЛА уклали угоду з Канадою, яка стосувалася проблем вільної торгівлі, і це поклало початок інтеграційним процесам. У 1990 р. Джордж Буш у відповідь на поглиблення європейської інтеграції висунув доктрину, що передбачає створення режиму зони вільної торгівлі на території «від Аляски до Вогненої Землі». У лютому 1991 р. до угоди СІЛА і Канади приєдналася і Мексика.
Аналогічні процеси спостерігаються і в Азіатсько-тихоокеанському регіоні. Ініціатором інтеграційних процесів тут є Японія. У листопаді 1989 р. виникла організація економічного співробітництва (ОПЕК). Крім Японії в ОПЕК увійшли Бруней, Індонезія, Малайзія, Сингапур, Філіппіни, Австралія, Гонконг, Китай, Нова Зеландія. Мета альянсу — створення зони вільної торгівлі протягом 15 років з одночасним розвитком інтеграції в інших сферах співробітництва.
Таким чином, інтеграція торкнулася розвинених країн світу і більшості країн з середнім рівнем розвитку. Інтеграційні тенденції не
102
HOBATA НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
обминули і молоді держави. До об’єднання їх підштовхувала необхідність захисту національних інтересів. Прикладом тут можуть служити організація експортерів нафти, об’єднання країн з видобутку руди (на чолі з Індонезією), об’єднання експортерів міді (Заір, Замбія, Перу, Чилі). Можна відзначити, що інтеграція як головна тенденція світового розвитку супроводжувалася конкуренцією між трьома головними центрами світового господарства (СІЛА, Японією та Західною Європою) [4].
