Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Щоб прискорити підготовку вчителів, земствами були відкриті педагогічні курси при повітових училищах. Від кількох десятків до 300 осіб навчались на курсах у Миргороді, Полтаві, Лубнах, Ізюмі, Глухові. 1894 року Міністерство землеробства і державного майна видало наказ про заснування педагогічних курсів при сільськогосподарських училищах. Так, у Харківському сільськогосподарському училищі з 1895 року працювали однорічні педагогічні курси. Випускники цих курсів надалі працювали викладачами в нижчих сільськогосподарських школах [14, с. 3].
Учні вчительських семінарій отримували стипендії: земські, державні, приватні. Зокрема, у Сорочинській вчительській семінарії всі учні одержували стипендії [6, ф. 166, оп. З, спр. 223, арк. 11]. Вчительські семінарії
М. С. Лисенко. З історії розвитку середньої спеціальної освіти.
Ill
мали трирічний термін навчання. Приймали до них молодь віком старше 16 років, яка склала іспити в обсязі початкової школи. В цих навчальних закладах вивчали такі дисципліни: педагогіку, російську і церковно-слов-’янську мови, арифметику, російську історію та географію, основи природознавства та ін. Положення про вчительські семінарії майже не зазнало змін до 1917 року. їх мережа в деякій мірі зросла з поширенням кількості початкових шкіл і спробах запровадження загального навчання, до яких приступили земства [6, ф. 166, оп. З, спр. 223, арк. 97].
Специфічними навчальними закладами були мистецькі, які поділялися на художні та музичні. Художні училища працювали до Лютневої революції в Києві, Харкові, Одесі та Миргороді. Художня освіта існувала двох типів — загальнохудожня та прикладна. Харківський художній приватний навчальний заклад М. Д. Раєвської-Іванової був відкритий 1869 року [15, с. 10]. Для свого навчального закладу вона обрала худож-ньо-промисловий профіль. У 60-70-х роках XIX століття цей тип художньої освіти був новим. В Україні він виник у зв’язку з необхідністю зберегти ремесла, які зникали під тиском фабрично-заводського виробництва. Учні Харківської приватної школи вивчали випалювання на дереві та шкірі, розпис на порцеляні, живопис на атласі. Тут здобули освіту відомі в майбутньому живописці та архітектори. Серед них слід відмітити українських пейзажистів С. І. Васильківського та С. С. Ткаченко, академіка архітектури О. Н. Бекетова. Останній деякий час займався педагогічною діяльністю в Харківському художньому училищі М. Д. Раєвської-Івано-вої. 1912 року школа була перетворена в училище [15, с. 14]. Такого ж напрямку в Україні функціонувала промислова школа ім. М. В. Гоголя у Миргороді, заснована у другій половині XIX століття.
Київське та Одеське художні училища розвивали загальнохудожній напрям. Останнє виховало плеяду видатних художників: автора панорами «Оборона Севастополя» Ф. А. Рубо, засновника вже радянського батального живопису М. Б. Грекова, академіка К. К. Костанді, М. А. Врубеля, 1.1. Бродського [9, с. 58].
He меншу славу заслужили музичні училища. В Україні цей вид мистецтва мав поширення, а освіта складалась з розгалуженої мережі навчальних закладів. За даними Російського музичного товариства у 1916 році на території України існувало 2 консерваторії (Київ, Одеса);
6 середніх музичних шкіл (Харків, Миколаїв, Катеринослав, Полтава, Херсон, Житомир); 2 музичних класи (Чернігів, Умань). Крім цих навчальних закладів, за даними на 1911 рік, в Україні було 19 приватних музично-театральних шкіл (8 в Києві, 3 в Одесі, в Харкові. Кам’янці-Подільському, Ромнах, Херсоні, Чернігові, Полтаві) [16, с. 94]. Отже, в системі музично-театральних навчальних закладів в дореволюційний час переважала приватна школа. Під час канікул учнями та викладачами музичних училищ проводилась значна громадська робота, організовувались концерти та сольні виступи.
112
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Навчальний процес у середніх спеціальних навчальних закладах складався з урочних та семінарських занять, практики в майстернях. Термін навчання охоплював 3-4 роки. Фаховим предметам приділялось більше уваги, ніж загальноосвітнім. Видатні діячі освіти А. Г. Нєболсін, Д. Н. Поддєрегін, А. І. Роговський(Олександрівськемеханіко-технічне училище), П. Д. Сергеев, В. В. Масленніков, А. Н. Медведев (Лисичанська штейгерська школа) поширювали позитивний досвід у системі середньої спеціальної освіти. Це засвідчують документи трьох Всеросійських з’їздів з технічної та професійної освіти, низка статей на сторінках журналу «Професійна й комерційна освіта» [1, с. 36].
У досліджуваний період учнями спеціальних училищ та вчительських семінарій були, головним чином, вихідці з середніх прошарків суспільства. Соціальний склад учнів в 1913 році подано в таблиці № 1 [ 17, с. 58].
За національним складом викладачі цих навчальних закладів були здебільшого росіянами, а учні — українцями. Зокрема, національний склад викладачів залізничних училищ Південно-Західної залізниці у 1907/1908 pp. був таким: росіян — 373 чол., євреїв — 3 чол., німців —
2 чол., українців — 7 чол. [11, с. 37]. Виняток становили сільськогосподарські училища та вчительські семінарії, в яких викладачі та учні переважно належали до корінної національності. У 1914/1915 роках в Україні функціонувало 88 середніх спеціальних навчальних закладів всіх галузей з кількістю учнів 12, 5 тис. чол. [10, с. 11].
