Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Хронологічні рамки досліджуваної теми охоплюють період з 80-х років XIX століття до 1917 року (територіальні рамки — українські землі в складі Російської імперії). Це був етап створення та інтенсивного розвитку середніх спеціальних навчальних закладів, пошуку нових форм у навчанні.
Проведення реформ у 60-х роках XIX століття, швидкий розвиток капіталізму в регіоні зумовив необхідність відкриття середніх спеціальних навчальних закладів. Потреба у фахівцях середньої ланки була досить відчутною. Ініціатива створення відповідних навчальних закладів переважно належала земствам, міським думам, громадськості, приватним особам. Уряд не надавав належної уваги підготовці фахівців середньої кваліфікації, тому в Україні до 80-х років XIX століття не існувало сталої системи професійної освіти.
Тільки в 1883 році при Міністерстві народної освіти Росії був створений відділ з технічної та професійної освіти [3, с. 174]. Деякі типи навчальних закладів (транспортні, комерційні училища) знаходились під подвійним керівництвом — Міністерства народної освіти та відповідного міністерства або патронуючого органу.
До кінця XIX століття в Україні не існувало вищих технічних навчальних закладів, які вели підготовку фахівців гірничої справи, тому посади інженерів часто займали техніки. Останніх готували в Лиси-чанській нижчій штейгерській школі, заснованій 1872 року. Першими майстрами рудникової справи (штейгерами) стали 32 особи, що закін-
106
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
чили школу в 1876-1881 роках. У 1881 році школа випустила 7, а в 1882 та 1883 роках — по 11 осіб [4, с. 202]. У наступні роки випуски продовжувались. У 1914 році Лисичанська штейгерська школа була перетворена на училище [5, с. 8]. До нижчих технічних навчальних закладів, які давали своїм вихованцям достатню підготовку для виконання на виробництві обов’язків середнього технічного персоналу, належали також Гор-лівське гірниче приватне училище С. С. Полякова (з 1876 року) та Смілянські технічні класи (з 1881 року) [6, ф. 166, on. 1, спр. 1102, арк. 24].
Київський політехнікум з відділеннями механічним, технічним та будівельним було відкрито 1898 року значною мірою на кошти місцевої промисловості [7, ф. 1043, оп. 1,спр. 54, арк. 62]. 1899 року в Катеринославі було засновано гірниче училище з чотирирічним курсом навчання і двома відділеннями — заводським і гірничим. На його організацію катеринославським земством, міською думою, мерією, приватними особами, Радою гірничопромисловців Росії було перераховано 500 000 крб. [6, ф. 166, оп. 2, спр. 780, арк. 98].
На початку XX ст. в Україні було відкрито 5 державних середніх технічних навчальних закладів: механіко-технічні училища у Миколаєві, Олександрівську, Кам’янці-Подільському, с. Клинці Чернігівської губернії, хімічне училище в Ніжині [6, ф. 166, оп. З, спр. 1018, арк. 3]. Вищезгадані училища готували техніків, майстрів, механіків для вугільної, металургійної та інших галузей промисловості України. Подальше збільшення кількості навчальних закладів відбувалося із приватної ініціативи: почали роботу електротехнічне училище В. І. Гадзяцького в Одесі (з 1905 року), політехнічні курси Г. Л. Утешева (з 1905 року) та Ліндера (з 1906 року) в Києві [6, ф. 166, оп. 2, спр. 1276, арк. 4]. Випускники приватних навчальних закладів працювали на електротехнічних та машинобудівних підприємствах, службі зв’язку міст.
Перед Першою світовою війною за приватною ініціативою в Україні були організовані технічні навчальні заклади на зразок майбутніх технікумів. До них належали електротехнічні курси А. Краснова в Харкові (з 1905 року), Київські технічні курси Пермінова (з 1908 року), електротехнічні курси А. Н. Мельникова в Харкові (з 1910 року), Катеринославські технічні курси В. X. Коробочкіна (з 1911 року) [6, ф. 166, оп. 2, спр. 784, арк. 60; 7, ф. 1043, on. 1, спр. 52, арк. 90]. Робота по створенню та організації навчальних закладів проходила з великим ентузіазмом. Зокрема, в Харкові 1905 року професором Харківського університету А. Красновим були об’єднані декілька вечірніх робітничих курсів в єдині електротехнічні. Для них було збудовано нове приміщення з кабінетами, лабораторіями, майстернями, які відповідали новітнім технологіям того часу. Харківська міська управа, підприємства і приватні особи надали субсидію (на заробітну плату викладачам та утримання навчального закладу). Викладачі харківських вузів читали на курсах фахові та загальноосвітні дисципліни. Робітники старанно відвідували кур-
М. С. Лисенко. З історії розвитку середньої спеціальної освіти.
107
си, незважаючи на виснажливий 11-годинний робітничий день на підприємствах [8, ф. 820, on. 1, спр. 942, арк. 33].
З метою поширення мережі середніх спеціальних навчальних закладів і розвитку вже існуючих Міністерство народної освіти неодноразово зверталося за допомогою до місцевого самоврядування, громадських організацій, приватних осіб. За період 1889-1894 років земства й міста перерахували на заснування технічних училищ понад 1 600 000 крб. і надавали щороку на їх утримання до 90 000 крб. [2, с. 116].В 1914/1915 роках в країні функціонувало 50 середніх технічних навчальних закладів з контингентом учнів 10 тис. чол. [9, с. 92]. В Україні перед 1917 роком працювало 18 технічних училищ (або 36 % від загальноросійської кількості відповідних навчальних закладів), які щорічно випускали 300-350 фахівців [6, ф. 166, оп. 2, спр. 1023, арк. 6; 10, с. 49].
