Таинство слова - Выховець И.Р.
Скачать (прямая ссылка):
Ми вкладаємо тепер позитивний зміст у слово силует. Це або обриси людини, тварин і предметів, подібні до їхньої тіні, або профільні портрети тощо. А колись було по-іншому. У 18 столітті у Франції жив-поживав міністр фінансів Етьєн де Сілует. Він став рідкісною скнарою. Етьєн де Сілует на всі лади комбінував, щоб зменшити витрати двору, замінював дорогі товари на дешеву непотріб і запопадливо економив на всьому. Через його дії обурювалося дворянство. На нього і робили карикатури у вигляді тіньового профілю, і глузували з нього, і глумилися. Аж доки не досягли свого, поваливши ненависного фінансиста. Продовжуючи кпини, стали називати його іменем усе погане, дешеве, фальшиве, неякісне. Закріпилась навіть манера у мандрівних художників Парижа малювати за такий-сякий дріб'язок тіньові контури, профілі, обриси людей, як-небудь заляпуючи їх тушшю. Тоді не було в пошані і слово силует, що пішло від прізвища Етьєна де Сілуета.
Бігли коні часу, і залишалося позаду все, що
251 нагадувало про скупердягу Етьєна де Сілуета. Загубилося в нетрях минувшини ім'я фінансиста, але вижило похідне від прізвища слово, побраталося зі словами інших мов, збагатилося новими значеннями. Воно, викупане у хвилях натхнення, інколи перегукується з сонцем, з красою і смутком світу. Надпоетично вдаряє по струнах ніжності слово силует у вірші Ліни Костенко:
Місто, премісто, прамісто моє! Стійбище людське з асфальту й бетону. Як там не буде, а все-таки є той силует у вікні золотому!
Ось я проходжу, і ось я пройду. Може, й навік, але справа не в тому — тільки б не танув, як тінь на льоду, той силует у вікні золотому!
Скільки душа прориває тенет! З моря і суші — додому, додому! Там, де у мене є той силует, той силует у вікні золотому!
Чи ви спостерегли, що в західноєвропейських мовах прізвище людини і відпрізвищне загальне ім'я, назва предмета дуже часто повністю збігаються? А в українській мові прізвище, перетворюючись на загальну назву, переважно «обростає» всілякими суфіксами, префіксами та іншими морфемами. Наприклад, від прізвищ великого полководця О. В. Суворова і видатного флотоводця П. С. Нахімова утворилися слова суворовець, нахімовець. Розвиваються характерні для нашої доби і такі назви, як літак Ту-154 за прізвищем авіаконструктора Андрія Миколайовича Туполева і літак АН-24 за прізвищем авіаконструктора Олега Костянтиновича Антонова. Такі скорочені слова містять у собі прізвища людей у прихованому вигляді. РОЗПОВІДЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА КОЛИ НЕ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ ДВОЄ
Слова живуть своїм життям. Навіть приятелюють, а іноді й розлучаються. Буває, слова настільки приязно ставляться одне до одного, що про них кажуть: нерозлучні друзі! Не воліють розлучатися ніколи. Гордо крокують разом життєвими шляхами-дорогами. І ні бурі, ні дощ, ні сонцебризність весен, ні гаряче дихання літа, ні чари місячної ночі, ні снігові завії, ні дошкульні морози — ніщо не спроможне роз'єднати їх. Бо ці слова — найвірніші, нерозлучні друзі!
В українській мові є сполуки слів звичайні і незвичайні. Коли поєднання звичайні, то вони не хочуть застигати, не бажають бути повсякчас незмінними, а жадають різноманіття. У романі Григорія Тютюнника «Вир» читаємо: «Ми з братом жирували й розбили макітру з тістом». Hy й пустуни. Продовжуючи пустувати, могли б ще багато чого розбити. І тарілку, і склянку, і чашку, і блюдечко... Дієслово розбити, відображаючи різні обставини, може сполучатися з багатьма іменниками. Та ось настає такий момент, що воно починає вередувати і підбирає собі єдиного компаньйона. І тут потрібно розрізняти справжню нерозлучність слів і звичайність їх поєднання. Уявимо собі отаку ситуацію. Хлопчик розбив глека. Він учинив не вельми добру дію і від переживання заплакав. А можна розбити глек по-особливому. Так, як у вірші Грицька Бойка «Веремій»:
Через того самоката Так до бійки недалеко!
Посварилися ми з братом, Братик, плачучи, сказав:
Брат мовчав і я мовчав, — Глека я не розбивав1 .
А дідусь обох повчав: Hy й дідусь мій, Веремій!
— Що це ви розбили Що він каже? Зрозумій
глека?
253 Цього разу дідусь Веремій і внук, зрозуміло, думають про різні глеки. Мудрий дідусь прекрасно знає народне слово і вміло користується його багатствами. А для внука — він розмовляє дивно. Внук ще маленький і поки що мислить дуже конкретно. Образне слово не завжди підкоряється йому. Тому і сталося непорозуміння: дідусь вжив розбили глека у значенні посварилися, а внук став виправдовуватися, що глека не розбивав, тобто не зробив шкоди. Виправдовуючись, онук... заплакав. Дідусь же використав фразеологізм. Що це за річ, через яку онук почав плакати?
Онук підросте — і будьте певні, він матиме велику втіху від доречного використання влучного слова. І з прикрістю згадає отой випадок про глека, спаленіє від ніяковості (напече раків!!!), бо тоді не зрозумів дідуся. А тим часом, щоб ви колись не пекли раків, я розповім, що таке фразеологізми. Це неподільні сполучення слів, стійкі звороти. Отож деякі слова не бажають бути самотніми, значеннєво зливаються, тільки разом позначають відповідне поняття. Коли ж слова не розлучаються? Вони не розлучаються тоді, коли якась конкретна подія, яку ці слова відображають, переосмислюється, внаслідок чого сполучення слів стає образним відповідником одного слова. Народ часто з іскрометною влучністю характеризує осіб чи предмети, дії чи стани, ознаки чи інші вияви багатоманіття світу. У фразеологічних сполуках відбувається перетворення смислу слів, їх ущільнення, тісне об'єднання і витворення значення, що не є простою сумою значень окремих слів. За будовою фразеологізми подібні до звичайних, вільних словосполучень, а за значенням відмежовуються від них і робляться схожими на слово. Порівняйте: божки бити і ледарювати, гріти чуба і лаяти, дати прочухана і бити,
