История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Звукові зміни за їх функціональним значенням у мові бувають неоднакові. Одні з них викликають перебудову її фонологічної системи, як наприклад втраті Ы і [ь] у давньоруській мові або злиття [і] та [у] в одному звукові в українській; інші ж виявляються як периферійні, часткові, що не набувають будь-якого функціонального навантаження й не відіграють жодної ролі в задоволенні тих чи інших потреб у спілкуванні людей на певному історичному етапі, наприклад, наближення в українських діалектах вимови голосного [о] до Ш в певних позиціях. Проте залишаючись на фізіологічно-акустичному рівні й не впливаючи на перебудову фонологічної системи мови, ці зміни теж, кінець кінцем, не нейтральні до неї, оскільки вони впливають на звукову реалізацію різного типу фонемних варіантів, що входять до даної системи. В історичній фонетиці й такі зміни не можуть ігноруватись, тому що й вони, в поєднанні з усіма іншими, становлять конкретний вияв фонетичного розвитку мови.
В історичній фонетиці розрізняється два типи звукових змін. У кожній мові відбуваються зміни, за яких один звук переходить в інший у будь-якій позиції, незалежно від фонетичного оточення,
16 Див.: Будагов P. А. Зазнач, праця, с. 36.
Ч Див.: Общее языкознание. M., 1970, с. 234 і далі.
Див.: Будагов Р. А. Зазнач, праця, с. 36—37.
69 інтонації, наголосу, місця в слові, напр., зміна носового ЦІ в [а], [q1 в [и] в давньоруській мові або голосного Гё] в [і] в українській мові. Зміни цього типу умовно називають спонтанними. Але е в мові й чимало таких звукових змін, які відбуваються лише за певних умов, як наприклад, перехід [gl, [k], [х] в Iz ], [c'], IsfI перед голосним переднього ряду в спільнослов'янській мові чи зміна [е] на [о] після шиплячих та [/] в українській мові. При відсутності таких умов звукових змін не відбувається. Тому зміни другого типу називають зумовленими.
Внаслідок -історичних змін між звуками, властивими різним епохам розвитку мови, визначаються закономірні відповідності, як-от: [q]—[ul, [ё] — [і] і т. д.; пор. сп.-сл. *dqbb — д.-р. дубъ} д.-р. лЪто — укр. літо.
Українська мова, як і будь-яка інша, на всіх етапах своєї історії розвивається як дуже складна єдність, що включає не лише загальнонародні структурні елементи, тобто такі, які однаково виявляються на всій території її поширення й у всіх її носіїв, а також і численні локальні різновиди, реалізація яких обмежується певним діалектним середовищем. Історична фонетика вивчає розвиток звукової будови живої мови народу в усіх її виявах, у її єдності й у всьому її діалектному різноманітті.
Велике значення у вивченні історичної фонетики мають звукові реконструкції, надійним матеріалом для яких є факти сучасної народної мови, зокрема, широко засвідчувані в різних співвідносних варіантах численними територіальними говорами. З появою писемності жива мова народу, як відомо, більшою чи меншою мірою фіксується в писемних пам'ятках. Ступінь відбиття її залежить від того, наскільки близька до неї мова писемності, а також і від жанрово-стильової віднесеності тієї чи іншої конкретної писемної пам'ятки. Для вивчення історичної фонетики української мови мають важливе значення всі ті живомовні звукові явища, що відбиті в давньоруських і пізніще в староукраїнських писемних джерелах.
Більшість пам'яток минулого, особливо давньоруських, написані книжною мовою, далекою від народної, мовою старослов'янською, чи староболгарською; фонетйчні елементи народної мови відбиті в них лише частково, непослідовно, переважно як помилки автора або переписувача пам'ятки, допущені під впливом їх рідної Мови. Звичайно, живомовні елементи проникають вільніше до мови тих писемних документів, які відбивають повсякденне життя народу, наприклад, до мови різних грамот, і набагато обмеженіше вони трапляються у таких писемних жанрах, як література конфесійна. Повніше відбивають народну мову, як правило, пам'ятки оригінальні і менше переписані з іншомовних джерел. Проте старослов'янська книжна мова Ще на давньоруському грунті підпадала все більшому впливові мови народної; на українському грунті процес цей посилився й набрав такого розмаху, що народномовний компонент у • книжній мрві став досить помітним, а в деяких творах, написаних так званою простою мовою, навіть міг переважати. Цим самим такі
70 твори стають надзвичайно важливим джерелом для вивчення історичної фонетики української мови. При цьому варто підкреслити, що історична фонетика, на відміну від історії літературної мови, вивчає не всі звукові явища, відбиті в мові писемних пам'яток, а лише ті з них, які засвідчують стан і еволюцію фонетичної будови народної мови, без її відношення до книжної, незалежно від того, до якого жанрово-стильового типу належить книжна мова і яка її стилістична організація 18.
Отже, користуючись писемним джерелом, дослідник має виявити, які звукові явища в ньому належать до живомовних і які до книжних, та чітко розмежувати їх. Зрозуміло, що тільки рерші з них можуть дати йому потрібний матеріал для спостережень, науKoBorovаналізу й теоретичних узагальнень з історичної фонетики живої народної мови.
