История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Звичайно, на цьому розвиток граматичної структури української 'мови не припиняється. Зін знаходить відображення і в новій українській літературній мові.
Головна відмінність нової, національної української літературної мови від давньої, донаціональної, полягає насамперед у тому, що поряд із писемними стилями в ній виробляється загальномовний усний літературний варіант. «Мова — найважливіший засіб людського спілкування,— писав В. І. Ленін,— єдність мови і безперешкодний розвиток — одна з найважливіших умов.*, вільного і широкого групування населення по всіх окремих класах, нарешті — умова тісного зв'язку ринку з усяким і кожним хазяїном або хазяйчиком, продавцем ї покупцем»112. Звідси значно відчутніша демократизація літературної мови, що Ьиявляє себе й у писемних стилях, зокрема в художньому, орієнтація її на фольклорне й народ-но-розмовне джерела.
Зародження нової української літературної мови відбувалося тоді, коли ще не були втрачені традиції давньої української літературної мови, тобто у XVIII ст., на думку Л. А. Булаховського, в останній його чверті ш. Правда, ці традиції використовувались і в розвинутій новій українській літературній мові, зокрема в мовній творчості П* Куліша, Т. Шевченка 114 і значно пізніше.
Розвинувшись спершу в художній літературі, нова українська літературна мова, незважаючи на серйозні перешкоди політичного характеру, поступово розширювала сфери свого функціонування, досягнувши в роки Радянської влади ^повного розквіту. \ Періодизація нової української літературної мови, як і давньої, може спиратися тільки на її стилістичну розгалуженість у різні періоди розвитку. З цього погляду в її історії можуть бути виділені такі періоди: 1) XVIII — перша половина XIX ст.; 2) друга половина XIX — початок XX ст.; 3) 20—70-ті роки XX ст. (радянський період).
^ Ленін В. /. Повне зібр. творів. Пер. 8 5-го рос* вид.? т, 25, с* 246.
т Див.: Булаховський Л< Л. Зазнач, праця, с. 8.
ш Див.: Білодід /f K• Т, Г, Шевченко в історії української літературної мови, К„ 1964, с, 19,
46 Історія розвитку нової української літературної мови — це псн ширення її на всій території України, становлення і розвиток нових функціональних стилів, вироблення єдиних літературних норм.
§ 8. Характеристика пам'яток, що засвідчують історію розвитку структури української мови. Роль діалектних даних і свідчень інших споріднених мов у висвітленні історії розвитку української мови. Українська літературна мова XVI—XVIII ст. відзначалася відносною стабільністю, наявністю норм, що були зорієнтовані на певні джерела розвитку. Основним джерелом давньої української літературної мови була українсько-білоруська («західноруська», «південно-західноруська») ділова мова — прямий нащадок спільносхіднослов'янської літературної мови епохи Київської Русі. У процесі розвитку давня українська літературна мова використовувала певний досвід і надбання братньої російської мови, старобілорусь-кої, старопольської і церковнослов'янської мов. Розширення функцій донаціональної мови і реформаційні віяння, що проникали на Україну з Заходу, змушували діячів культури й освіти дедалі частіше вдаватися до народно-розмовного джерела. Це викликало появу на всіх мовних рівнях спершу стилістично нейтральних, а згодом стилістично диференційованих дублетів, які внаслідок широкого проникнення в писемні джерела поступово набували значення варіантів норми ш.
Саме цї структурні елементи народно-розмовної мови дають можливість відтворити за писемними пам'ятками XVI—XVIII ст. основні особливості тодішньої народної мови. Мовна норма орієнтувалася на традицію вживання слів і форм у давній українсько-білоруській, давньоруській і частково церковнослов'янській мовах? а тому приймала в себе насамперед ті народні форми, які були близькі до цих зразків, здебільшого відкидаючи новотвори, що виникали в окраїнних діалектах. Тому відтворювана фонетична будова, і граматична структура мають загальноукраїнський характер. Поодинокі діалектні риси, вкраплені в матеріал тодішньої літературної мови, допомагають уявити картину розвитку української мови не тільки в часі, але й у просторі.
Незважаючи на те, що пам'ятки українського письменства XVI—XVIII ст. написані відносно унормованою, єдиною літературною мовою, у них, залежно від стилю, виявляється iTpoxn відмінна орієнтація на різні джерела.
Так, у художній літературі, яка спиралася, звичайно, насамперед на західноруське й народно-розмовне джерела, було представлено й чимало лексичних і граматичних запозичень із польської мови. Проте запозиченнями рясніли переважно твори високого і середнього стилів (різдвяні й великодні драми, панегірики, присвяти і т. ін.). Що ж до народного варіанта художньої' словесної творчості (інтермедії та інтерлюдії, вертепна драма,
115 Русановский В. М. Вопросы нормы на разных этапах истории литературного языка.— Вопр. языкознания, 1970, № 4, с. 54—68,
47 пізніше світські вірші, поезія мандрованих дяків і т. ін.), то в них переважно представлені запозичення, натуралізовані вже на той час у народній мові, напр.: іиацуєш (Інт., 36), здрайцю (Інт., 39), пробач (Ін і39), внівоч обротил (Інт., 41), жегнають (Інт., 46) та ін. Поряд із загальномовними запозиченнями траплялися й локальні, представлені в мові населення, яке правило за прототип зображуваних в інтермедіях персонажів. Невмотивованих запозичень, зокрема фонетично не освоєних полонізмів, у мові цих творів майже не було.
