История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Багато аналогічних йаписань у давньоруських пам'ятках південно-західного походження XIII ст.: оузлєжє (Є. Путм XIII, 4),
яко оучера оу сємоую годину (17), соци ваши єша маньноу оу поусты-ни, оу єЬки (19), йде оу пусто MtCTO (126), идЬтє оу градь (158), оуздти, оудова, вьмрете (Є. Гал. 1266—1301), оускорЪ (ПА, 1307, 81), оу жизнь (97), вьдарить (128), впадаемь (139), вьгодити (159 зв.), оу вратЬхъ (200), повчить (234) та ін. Зміну [w] на [и] та [и] й,навпаки, [и] ца [и], головним чином на початку слова, постійно фіксують з найдавніших часів староукраїнські пам'ятки: навчи, вмрете (ЄЛ, к. XIII — п. XIV, 49), вготовано (156), обЪдаеть в него (195), оу грЪсЪхъ (49), оу $Ъкы, оу море (123), вченики (Є. Пол., 1307, 7), навчи (11), невдобь (43 зв.), у пламени (62); въмрети (&. Луцьк., XIV, 31), во вили (121) замість въ оуши, видЬоуше <127), у корабль (71), у торунь (Р., гр. 1341, 2), оунукумъ еЪ (гр. 1359, ІО), вчинили (гр. 1377, 24), вкажеть (гр. 1401, 65), врочищь (гр. 1413, 83), усЬм, усЬми (гр. 1414, 85), вслыихить (гр. 1415, 87), вказали (гр. 1421, 96), оу землю, вказдвати (гр. 1422, 97), оусЪмъ, оусЪхь, оу бЪлыи городъ (Рус., гр. 1408, 70), оусимЪ, Oycet оусими, оупадаеть, оу молдаву (гр. 1411, 74), оузможетъ (гр. 1429, 83), прЪунучатом (гр. 1432, 89), възрит (гр. 1471, 119), вгорскихъ (гр. 1487, 43), вжо (гр. 1489, 45),
226 оузгЬти (Ст., гр. 1453, 19), у оку (Є. Her. 1581, 8), вживаєш (48), до вріаду (72), вчинити (3), вчинивши (93), до вроду (АЖ, 1582, 39), вчынена (1583,47), втєкати (1584, 129), повтєрали (Луц., XVII, 55), узялъ (65), у море (47), чрєвовгодіа (Б. ЖС, XVI, 6), списавъ у врем а (35), вподобимъ (К. З., к. XVII— п. XVIII, 46), вътЪха (39), на вмЪ (90),. вдывляемъ (208), вмираючи (282), не навчишъ (259), не вчЪте (295), у чужомъ стадЪ (266), у очи (248).
На основі цього явища в українській мові поступово складається закономірне чергування [и] — [и], що реалізується в певних фонетичних умовах. Орфографія староукраїнських писемних пам'яток уже досить часто передає його за допомогою літер у — в: лєдво от них утекьі (АЖ, 1583, 55).— сынъ єго втекь (47), з уряду (65) — на вряде (64), всЪм убогимъ не добро (К* 3., к. XVII — п. XVIII, 94), не знаидєт убогии гдє безъскорбно пожить (77) — а вбогии бЪдныи he^ffityr как ca изъбыти (77), повєли вбогих Ёспомагати (81).
§ 68. Втрата дзвінкості кінцевими приголосними. До фонетичних явищ, виникнення яких пов'язане із занепадом [ъ] і [ь], Залежить і втрата дзвінкості шумних приголосних в абсолютному кінці слова. Вона не стала в давньоруській мові загальною, властивою всім її говорам, а набула діалектного характеру. В такій позиції приголосні втрачали дзвінкість у більшості північних, східних та деяких південно-західних говорах давньоруської мови. Наслідки цього процесу успадкувала сучасна російська мова (хлеп, снек, горот, морос), за винятком окремих говорів північного наріччя, у яких на кінці слова вимовляються дзвінкі або напівдзвінкі приголосні (хлеб, снег, город, мороз) 260> та білоруська.
Процес оглушення кінцевих дзвінких давньоруські писемні пам'ятки відбивають, Цочинаючи з другої половини XIII ст., хоч і не багатьма прикладами: калантъ з яаландъ (Новг* корм. 1282), порупъ (ЛЛ, 1377, 151) замість порубъ (в'язниця) та деякі інші.
В українській мові кінцеві дзвінкі звичайно зберігаються, зокрема в її південно-східних та північних говорах. Не оглушуються кінцеві дзвінкі і в літературній мові. Однак у багатьох південно-західних rokopax української мови (волинських, наддністрянських, у ряді подільських, буковинсько-покутських) дзвінкі приголосні в абсолютному кінці слова свою дзвінкість втратили і тепер вимовляються як глухі: дуп, зуп, сніх, морос, сторош. Ці говори у вимові кінцевих дзвінких виявляють спільність з російською та білоруською мовами, успадковану ще від давньоруською періоду. Проте для частини південно-західних (наприклад, деяких бойківських) говірок оглушення дзвінких у кінці* слова належить до відносно нових фонетичних явищ261. Взагалі процес оглушення кінцевих дзвінких на території південно-західної діалектної групи виявляє тенденцію до поширення свого ареалу.
260 Див.: Аванесов Р. Я. Очерки русской диалектологии, с. 145#
Див,: Бандрівський Д. Д Говірки Підбузького району Львівської області, с. 41—42.
227 У сучасній українській літературній мові, як і в південно-східних говорах, є окремі слова спільного значення з російськими, що характеризуються відмінним звучанням у них лише одного кінцевого приголосного, як наприклад, укр. стовп — стовпа і рос. столб — столба. Але ця відмінність пояснюється не відхиленням від закономірного для певних діалектних ареалів процесу оглушення дзвінких на кінці слова, а іншими причинами, зокрема різним їх походженням. Так, український іменник стовп походить з д.-р. стълпъ, а російський столб— з д.-р. стълбъ, від якого утворилися в українській мові також стовбур, стовбичити. Пор. також укр. мозок — мозку і рос. мозг — мозга.
Оглушення шумних дзвінких, після яких на кінці слова занепали зредуковані, зумовлено анатомо-фізіологічними причинами їд артикуляції, звичайним послабленням дії мовних органів у кінці слова.
