История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Як один із доказів того, що в другій половині XVI ст. в українській мові ще вимовляли не шчо, а што, висувається той факт, що в українській пісні, вміщеній у чеській граматиці Яна Благо-слова від 1571 p., займенник що переданий латинськими літерами як sto 253, а не SCO, з XVII ст. цей займенник уже вимовлявся як шчо, про це свідчить інтермедія Якуба Гаватовича від 1619 р., у якій він передається літерами sczo 254. Проте природним, здається, буде припущення про співіснування в українських діалектах XVI ст. як нової вимови що, так і давнішої што. Написання sto в граматиці Благослова саме й відбиває давнішу вимову цього займенника, яка в деяких периферійних говорах української мови збереглася до нашого часу. У справедливості таких міркувань переконує й те, що пісня, вміщена в граматиці Благослова, записана на Закарпатті, де ще й тепер окремі говори зберігають вимову што (АУМ, т. 2, карта 256).
З XVII ст. написання що, теж часто поряд із што, стало вже дуже поширеним, зокрема у «Візерунку цнот» Є. Плетенецького (1618), «Ляменті» (1636), листах Б. Хмельницького середини XVII ст., Бориспільських актах XVII ст., «Віршах і приповістях посполитих» Климентія Зіновієва кінця XVII — початку XVIII, «Літопису Самовидця» початку XVIII ст., «Літопису Величка» 1720 р. та ін. Звичайність уживання що в першій половині XVII ст. підтверджується його фіксацією в тогочасних лексикографічних працях, як-от: тоє що CA уродило (Бер. Лекс., 1627, 52), нЬнащо незгожі (74) тощо. У «Синонімах славенороських» XVII ст. що введено навіть у словниковий реєстр (171).
Задовільного пояснення процесу витворення звукосполучення [sc] у займеннику-сполучнику що в науці досі немає 255. Найімовірніше воно постало шляхом прогресивної асиміляції приголосних у формі што, підтриманої непрямими відмінками того ж слова: што ->• шчо. Подальша асиміляція і наступне за ним стягнення довгого [s:] зумовили витворення діалектного шо: шчошшошо.
Наслідком утрати проривного елемента при артикуляції африкати [с'], що вживалася в групі [с'п] із [сьп], є дисиміляція приголосних у цій групі: [с'п] ->• [$'п]. Її відносно широко відбиває українська мова: мірошник (ч- мЪрочьникъ), сердешний (<- сьрдьчныи),
253 Див.: Шахматов Oa., Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI—XVIII вв. K., 1924, с. 173.
254 Там же, с. 174.
255 Докладний огляд гіпотез з цього питання поданий у названій праці С. П. Бевзенка, с. 166—167, та в книзі С. П. Самійленка «Нариси з історичної морфології української мови», ч. 2. K., 1970, с. 27—28,
217 рушник (*-- ручьникъ), соняшник, розм. [моло'шниі], [пшеини'щ-ниі], [со'н'ашниі], [смашни'і], [jaje'uiHHi], Ца'шниі], [пом'ішни'к] із молочъныи, пьшеничьныи, сълньчьныи, смачьныи, шичьныи, мчь-ныи, помочьникъ; пор. рос. молошница, молошный, сердешный (у значенні ласкавого звертання) при орф. молочница, молочный, сердечный.
Але, очевидно, дисиміляція в групі [сп] охопила не всі давньоруські діалекти, повніше тільки південні, проте і в них вона сильно гальмувалася вплйвом споріднених морфем з приголосним [с] не перед [п], як ручка, річка і под., тому не набула загальної закономірності, а в сучасній українській мові лексикалізувалася лише в кількох словах (рушник, мірошник, соняшник/сердешний). Ще в ряді слів,, як української, так і російської мови, паралельно співіснує вимова [sn], що виникла із [сп] внаслідок втрати проривності при артикуляції африкати [б], і [сп], яка процесові дисиміляції зовсім не підпала: укр. соняшний і сонячний, рос, молошний і молочный. Абсолютна більшість слів української мови дисиміляції в групі [сп] не знає: нічний, пічний, значний. Ще обмеженіший її вияв у російській мові. Писемні пам'ятки дисиміляцію в групі [сп] засвідчують дуже рідко: еЬшно (Рус., гр. 1499, 31), сожитєлство брашно (+-брачное-брачьно,— Сл. Леке., XVII, 143). Звичайним у такій позиції є написання в них чн: ручница, ручников (АЖ, 1584, 107), помочниками (156).
На східнослов'янському грунті відбулася також дисиміляція в звукосполученні [kr], що стояло на початку запозиченого з церковнослов'янської мови слова крьстъ та похідних від нього. Втрату в ній проривного елемента приголосним [к] і зміну його в [х] давньоруські пам'ятки фіксують ще з XII—XIII ст.: хрьщеные (Є. Гал. 1144,318),хрьстить (Є. Добр. 1164, 8), хрьщмше (22), хрстъ (Напис Софії Київської, XII, 111), хрьстихомъ, хрьщенємь (Хр. an. XII, 119). Досить часто написання хр відповідно до Давнього кр трапляється в писемних пам'ятках староукраїнської мови, починаючи
з XIV ст.: два хрести (Р., гр. 1393, 52), хета (гр. 1388, 38).
§ 64. Депалаталізація приголосних. У позиції перед колишнім [ь] процес депалаталізації приголосних в українській мові, як і в інших східнослов'янських, викликався різними причинами й відбувався не в один і той же період. У певних позиціях окремі Групи приголосних втрачали палатальну вимову ще в давньоруських діалектах, інші приголосні або ті ж самі, але в інших позиціях депала-талізувалися пізніше, вже тоді, коли сформувалася українська мова; іноді такий процес охоплював не всі її діалекти, а тільки деякі з них.
