История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Асимілятивне пом'якшення суфіксальних [s], [z], [с] в давньоруській мові мало локальний характер і його наслідки відбились лише в українській мові. Проте її сучасні діалекти щодо цього фонетичного явища не однорідні: більшості південнозахідних говорів у такій позиції властиві тверді зубні (польский, надбузкий, га-лицкий). Розвинулись вони не раніше XV ст., внаслідок депалаталізації пом'якшених [$'], [z'], [c'j. В окремих південно-західних говорах палатальна вимова зубних у цій позиції зберігається.
§ 66. Зміна [1] на [ц]. Сучасній українській мові, як і білоруській, властивий нескладовий голосний [у], що історично розвинувся в певних пфзиціях з давньоруського [1]. Зміна [1] на [ц] теж пов'язана із занепадом та вокалізацією зредукованих [ъ] і [ь].
Вона відбувалася за двох; умов: по-перше, в сполученні [ъ1], [ьі] у позиції поміж приголосними,тобто В tblt (ІЗ tblt, tblt), по-друге, суфіксального [1] у дієсловах минулого часу чол. р. (колишніх дієприкметниках мин. часу). Особливістю цього фонетичного явища теж є те, що воно охопило не,всі давньоруські говори, а локалізу-
-згк- -зк- [sk] /-ц'к- ч- + [sk]
222 валося лише в їх південно-західному ареалі; його й успадкували українська та білоруська мови, а також крайні західні говори російської мови.
Трансформація у сполученні tblt приголосного [1] в [и], артикуляційно близького до білабіального [w], зумовлювалася розвитком у цій позиції, разом із зміною [ъ] в [о], його сильної лабіовеляри-зації, що в давньоруській мові мала діалектний характер.
Староукраїнські та старобілоруські пам'ятки зміну [1] на [п] у сполученні tblt найдавніше засвідчують від XV ст.: повнЪишее (Бук. гр., 1411), не вдовзЪ (Чет. мін., 1489,247). Проте немає сумніву, що вимова [u] тут була відома значно раніше, ще з XIII—XIV ст., і виникла вона діалектно ще на давньоруській основі. Причина відносно пізньої її фіксації полягала насамперед у відсутності в тогочасному алфавіті відповідної літери на позначення нескладового [а]. З XVI ст. практика передавати звук [u] з [1] літерою в у цій позиції поширюється, а в XVII ст. така орфографія стає звичайною: Товъстый (On. Київ, з., 1552; АЮЗР, VII, І, 114), зуповное (КА, 1560, 278), стовбъ (Інв. 1573; АЮЗР, VII, 1,239), довгій (Адель-фотес, 1591, 179), видовбую (Зиз. Лекс., 1596, 38), Жовтобрухь (X. Філалет. Апокрисис, 1597, 86), замовчати (119), мовчу (140), наздовжъ (Луц., XVII, 41), шовку (Бер. Лекс., 1627, 54), вовна (17), видовбую (45), довбаю (164), довбане (166), мовчЪнл (180), мовчу (Грам. 1645, 68), довбаю (Син., XVII, 111), стовченъ (159), повно (Гал. Ключ, 1659, 81), умовкло, жовтий (139), вовна (149), Товстого (АБ, 1680,92), жовтий, шовковий (1638,26)гвовкомъ (К. 3. к. XVII— п. XVIII, 89), товкачъ (277), наповнишъ (245), довги (250), човпетъ (255) та ін. Про вимову [и] з давнього [1] у звукосполученні [ои] з [ъ1] між приголосними засвідчує заміна на письмі етимологічного в на л, що зрідка траплялася в староукраїнських пам'ятках: с понеделка на волторокь (АЖ, 1584, 80). Очевидно, в такій позиції однаково читали [и] як тоді, коли писали в (довго), так і тоді, коли відповідно писали традиційну літеру л (долго).
Зв'язок зміни [1] в [u] після [о] з [ъ] перед приголосним із процесом вокалізації та занепаду зредукованих безсумнівний. Якщо [1] у середині слова стояв після голосного, не пов'язаного своїм походженням із зредукованим, або перед приголосним, що йшов за ним, був [ъ], то він на [u] не змінювався: сопілка, білка, голка із сопЪлъка, бЪлъка, игълъка.
Проте в багатьох західноукраїнських діалектах (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, значна частина Тернопільської обл.) на місці [і] вимовляється [u] на кінці складу і за тих умов, коли перед ним не стоїть секундарний [о] з [ъ] і раніше він займав позицію не безпосередньо перед приголосним, а перед [ъ]: гоука, гор'іука, сопЧука, стр'іука, ц'іпиуно (АУМ, 2, карта 127). Досить часто діалектну зміну [1] на [ц] в такій позиції відбивала й художня література в творах західноукраїнських письменників дорадян-ського періоду: «Бо ти горЪуки ся напьєшь» (Рус. Дн., 1837, 13), горівка (В. Стефаник, Палій), сопівка (М. Черемшина, Карби).
223 Пор. також горівка (Ж., І, 153), сопівка (II, 896), гоука, ц'епеуно (ціпилно) 257.
Причину діалектного виникнення [и] з [1] не в сполученні tblt треба насамперед вбачати в дуже сильній веляризації [1] у говорах, яким таке явище властиве. Хоч не можна зовсім заперечувати й значення аналогії до тих слів, у яких зміна [1] на [и] закономірно відбулася в сполученні [ьі] між приголосними.
У слові повен перед голосним вимовляється близький до [u] білабіальний [w] за аналогією до членних форм цього ж прикметника (повний), а в іменнику човен за аналогією до його множини та форм непрямих відмінків (човни, човна, човном...), у яких [1] змінився на [и] перед приголосним після [о] з колишнього [ъ].
Зміна суфіксального [1] на [и] у дієсловах минулого часу чоловічого роду пов!язана з занепадом кінцевога^{ь]: зналъ знад, далъ ->¦ day; укр. орф. знав, дав; блр. знау, day) Про залежність цієї зміни від занепаду після [1] зредукованого [ъ] свідчить той факт, що в позиції перед голосним повного творення [і] у тих самих словах зберігається: знала, знало, знали. Очевидно, ступінь веляризації [1] перед колишнім [ъ] був значно сильніший, ніж перед іншими голосними. Мала значення, крім того, й слабка чи сильна фонетична позиція приголосного [1] у слові. У слабкій, а такою була після занепаду [ъ] його позиція в кінці слова, він легше піддавався фонетичній зміні, ніж у сильній, якою була для нього позиція перед голосним. Відсутність зміни [1] на [и] в інших морфологічних категоріях, хоч після нього теж занепав [ъ], пояснюється аналогією їх до таких форм тієї самої парадигми, в яких після [1] ішли голосні повного творення, отже, які послідовно зберігалися, наприклад, у наз. відм. одн. іменників чол. роду (орел, стіл, діл, віл; пор. орла, орлові, стола, столи, діл, долу, віл, вола, волом і т. д.), та род. відм. мн. іменників жін. і середи, роду (кобил, могил, сіл, крил, пор. кобила, кобили, могила, могйли, село, села, крило, крила...). У тих західноукраїнських говорах, у яких ступінь веляризації [1] особливо сильний, ця аналогія може нейтралізуватися, кінцевий [1] змінюється в них на [и] не тільки в дієсловах мин. часу чол. роду, айв іменникових формах. Пор.: вуреу, горер, стір, попір, сокід, кір, вір, дір 258, орф. орел, стіл, попіл, сокіл, кіл, віл, діл.
