История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
263 Див.: Vondrak V. Vergleichende Slavische Grammatik, Bd 1. Gottingen». 1924, S. 79—80.
264 Див.: Шахматов А. Л. Очерк древнейшего периода истории русского языка, с. 11; Тимченко Є. К. Курс історії українського язика, с. 117—118; Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов янських мов, с. 102 та ін.
265 Див.: Jagic V. Die Umlautserscheinungen bei den Vokal ё, e, q in den Slavi-schen Sprachen.— Archiv fur slavische Philologie, Bd 6, 1882, S, 74, Див. також Нахтігал Pt Зазнач, праця, с, 65.
233 грЬхъ *-гё--карел, reahka, але д.-р. еЪкъ -?- *ueig--фін; ika;
д.-р. сЬръ -?- *хоіго- — фін. siera; д.-р. єЬсть *ueid- — фін. viesti, карел, viesti; д.-р. мЪлъ — карел, шіеіа; д.-р. рЬпа — фін. гіерри та ін.). В. В. Колесов витлумачує цей факт саме як вияв того, що в давньоруських північних говорах раннього! періоду зберігалася відмінність у вимові [є] з [є] і [є] дифтонгічного походження 266, хоч значно переконливіше відмінність звучання в фінно-угорських мовах відповідників давньоруського [є] пояснюється, різними періодами запозичення до них слів: у ранніх запозиченнях — звукові Ге] відповідають голосні [a], [aa], [еа], у пізніх — [іе]2б7.
Різну звукову якість голосного [ё] у спільнослов'янській мові в залежності від його походження припускає С. Б. Бернштейн, який вважає, що [є] з [ё] вимовлявся як відкритий звук [а], а [є] з [оі] — як закритий [ё], проте пізніше, ще теж на спільнослов'янському грунті, відбулося злиття цих двох голосних в один. У про* цесі їх злиття в одних діалектах, як-от у протоболгарських, перемір голосний [а], а в інших, наприклад, у мові предків сербохорватів, словенців, східних слов'ян, переміг [е] 268. Не відмовляючи в логічній стрункості цієї гіпотези, все ж не можна не визнати* що вона, як і наведені вище, нічим не доведена й не виходить за межі звичайного припущення. З такою ж імовірністю можна припускати, що в одних діалектах спільнослов'янської мови [є] і [оі] розвивались в напрямі до [а], а в іншйх — у напрямі до [є]. ґ Не менш важливим є питання про артикуляційно-акустичну якість звука [є], тобто про те, як він реально вимовлявся в слов'янських мовах, зокрема в давньоруській. Не всі вчені розв'язують де питання однаково. Існує цідай^ряд гіпотез про вимогу спільнослов'янського [є] 269, часто протилежних, таких, що виключають одна одну. Найпоширеніша з них належить П. Ф. Фортунатову,
який вважав, що спільнослов'янський голоснийПИ^вучав^щу або [іе]. Його виникнення йшло таким шляхом: спільноіндоєвропей-
ський звук [*е] спочатку змінився в [6і], а далі — в [іе); індоєвропейський дифтонг [oil У спільнослов'янській мові теж спочатку
змінився в [б1], а потім — в fie], з'єднавшись, таким чином, з відповідником давнього [*е]. Гіпотезу Фортунатова, поділяють Е. Бер-некер, Ф. Будде, P. .(XHkoocohJ багато інших Лінгвістів.
Досить популярним Утїауцї був також погляд, що звук [є] по-різному звучав у різному консонантному оточенні та в різних пози-
Див.: Колесов В. Bt Изменение фонемы е в древнерусском языке.—* SIa-via, 1966, N° 2, с. 183.
2^7 Див.: Кипарский Bp P* О хронологии славяно-финских лексических от-
ношений.— Scando-slavica, Ai 1958. 4
??8 Див*: Бернштейн С. Б. Очерк сравнительной грамматики славянских
языков, с. 214.
289 Докладний огляд їх див. у праці Samllov M0 The Phoneme jst* in slavic,
London — The Hague — Paris, 1964,
234 діях слова. О. О. Шахматов, наприклад, беручи до уваги рефлекси [ё] у різних сучасних слов'янських мовах, припускав, що [є] перед твердими (лабіалізованими) приголосними вимовлявся як дифтонг
[ба]: д.-р. сЪно, мЪра, крЪпъкъ. Перед палаталізованими (напівм'якими і пом'якшеними), а також у кінці слова він звучав як дифтонг [іе]: д.-р. рЬчь, сЬмєна, водЬ 270. Свій погляд на спільнослов'янське звучання [ё] Шахматов аргументував фактами польської мови, в якій цей звук перед твердим приголосним змінився на [а], а перед споконвічно м'яким на [є]: siano, rzecz; фактами східноболгарських говорів, яким властиві такі ж рефлекси давнього [є], та деяких північноросійських, у яких [є] перед твердими приголосними переходить в [е], а перед м'якими та в кінці слова — в [і]. Цю ж гіпотезу поділяли Б. М. Ляпунов, Й. Хамм та деякі інші історики слов'янських мов. М. Самілов припускав, що спільнослов'янський [є] вимовлявся як дифтонг [ea] або [еаа] та монофтонг [а], а на думку Р. Ф. Брандта, Г. А.Ільїнського, він звучав як відкритий дифтонг
[іа], [іа]. А. Мейє, П. С. Кузнецов вважали його широким монофтонгом [а]. Н. Ван-Вейк, М. Фасмер, Т. Мілевський, ще раніше Ф. І. Буслаев доводили, що [є] вимовлявся як довгий ненапружений [ё], а Ф. Міклошич і А. Лескін — як довгий напружений [ё] і тг д. І, нарешті, 3. Штібер дійшов до висновку, що визначити якість звучання спільнослов'янського [ё] взагалі не можливо. Єдине, що можна з певністю сказати, так лише те, що цей голосний був довгий і в фонологічній системі протиставлявся короткому [е]271.
Сучасні словенські мови засвідчують, як відомо, багато відмінних рефлексів спільнослов'янського [є]. Тільки в говорах української" мови відомі його відповідники — [і], [е], (іе], [lF], [ие]
