Курс современного украинского литературного языка, часть 1 - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Однак поступово узвичаюється написання букв і, и, Є з сучасним їх звуковим значенням. В упорядкуванні українського правопису, зокрема в закріпленні букв і та и в сучасному звуковому значенні, велику роль відіграли такі видання, як «Граматка» Куліша (1856), «Записки о Южной Руси» (1856—1857) і особливо журнал «Основа» (1861—1862).
У 70-х роках XIX століття в Києві організувався «Юго-западный отдел Российского географического общества», в працях якого українською мовою друкувалися етнографічні матеріали. В них додержувалися того правопису, що в той час уже почав усталюватися в українській мові, зокрема щодо вживання букв і, и, є. У виданнях Київського відділу географічного товариства запровадили також букву І для позначення звукосполучення ji (їсти, мої, з'їхатися), а згодом усунули з правопису непотрібну букву ъ.
Український правопис у 1876 р. царським урядом було заборонено, і знову ним користуватися стали тільки після революції 1905 р.
На території західноукраїнських земель, в Галичині і на Буковині, довгий час вживали історичний правопис на зразок правопису М. Максимовича, тільки дуже непослідовний і надзвичайно заплутаний.
З 80-х років у Західній Україні поширюється фонетичний правопис Є. Желехівського. Цей правопис був побудований на тих же основах, що й уживаний на Україні, яка входила до складу Російської держави, але в ньому були відбиті особливості західноукраїнської діалектної вимови. Так, буква і в правописі Желехівського вживалася для передачі звука і, що утворився з о; для означення ж голосного і з е після зубних приголосних та з t використовувалася буква ї (стіл, але сніг, сїно, дїд, тінь, сїльский); у суфіксах -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий) не ставився ь (львів-ский, галицкий, паризкий); вживалися форми іменників серед-
187^ нього роду типу Qtcume1 знане; частка ся з дієсловами писалася нарізно (він ся миє) і под.
Цей правопис, відомий під назвою «желехівка», з 1895 р. запроваджено в Галичині до офіціального вжитку.
В нормуванні українського правопису взяла участь і Російська Академія наук. Академія наук у зв'язку з виданням «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка спеціально розглянула в 1907 р. правописні системи, вживані тоді в українській мові, і визнала найвідповіднішим для словника саме той правопис, яким користувалися у виданнях на Україні, що входила до складу Російської держави, і відхилила правопис Желехівського. Про це була винесена відповідна ухвала1.
Проте до Великої Жовтневої соціалістичної революції українська мова, як і багато інших мов, у той час безправних, не мала повної, упорядкованої, науково обгрунтованої і для всіх обов'язкової орфографії, узаконеної державою. Таку орфографію вона одержала в умовах радянського ладу, коли перед нею відкрились найсприятливіші перспективи всебічного розвитку.
Після перемоги Жовтневої революції, коли відбувається велике поширення обсягу функціонування української літературної мови, коли вона стає мовою державних установ, школи, науки, техніки, преси, багатої художньої літератури, швидко зростає Ті лексика й удосконалюється граматична будова. Все це гостро поставило питання про створення єдиної і сталої української орфографії.
В 19$4J p. Радянський уряд затвердив правопис української мови під назвою «Найголовніші правила українського правопису». Хоч ці правила були невеликі обсягом, вони відіграли значну роль у нормуванні української орфографії. Проте всіх питань правопису ці правила, звичайно, не охоплювали і не розв'язували, а швидкий розвиток літературної мови висував все нові орфографічні проблеми.
Новий правопис, виданий в 1929 p., виявився методологічно хибним, націоналістичним, він у багатьох моментах відривав українську літературну мову від загальнонародної розмовної мови та від братньої російської мови, був штучно ускладнений, трудний для засвоєння, засмічував українську мову архаїзмами і цим гальмував розвиток української соціалістичної культури.
Після викриття націоналістичних перекручень і помилок почалося очищення українського правопису від різних його хиб і недо-ліків. Частково це зроблено ще в 1933 p., але остаточно лише в пра-вописі, затвердженому Радою Народних Комісарів УРСР в 194&р., яким і користується сучасна українська літературна мова. При упорядкуванні його взято до уваги багатий досвід орфографічного нормування російської мови, він побудований на загальнонародній
1 «Известия Академии наук», VI серия, № 9, стор. 233.
188^ основі, в ньому повністю відбита специфіка української мови, а в тих моментах, які за своєю природою спільні з іншими мовами (вживання великої букви, написання слів разом і окремо, розділові знаки), забезпечена єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу і в першу чергу з правописом російської мови. В цьому виявились позитивні якості правопису 1945 p., який задовольняє основні вимоги орфографічного нормування мови української соціалістичної нації.
У 1960 році вийшло нове, друге видання «Українського правопису» 1945 року. В ньому усунено неузгодженість у деяких спільних для української і російської мов явищах, яка виникла після опублікування в 1956 році «Правил русской орфографии "и пунктуации» (в написаннях слів разом і через дефіс, в окремих правилах пунктуації, у вживанні великої букви), а також внесено дрібні уточнення до деяких формулювань правописних правил. Провідні ж настанови і правила попереднього видання, «Перевіреного практикою вживання і позитивно оціненого широкою радянською громадськістю»1, збережені повністю.
