Курс современного украинского литературного языка, часть 1 - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Саме цим обумовлюється потреба мати в літературній мові єдині загальноприйняті норми вимови, які у житті народу, в піднесенні його культури відіграють дуже важливу роль.
Розділ мовознавчої науки, який вивчає систему правил, що визначають єдину вимову, властиву літературній мові, називається орфоепією (від грецьких слів orthos — правильний, рівний і epos — мова, слово).
Орфоепічні правила обов'язкові для всіх, хто користується даною літературною мовою. Порушення їх вважається відхиленням від правильної літературної вимови, а тому потрібно дбати, щоб їх засвоїло все населення і свідомо ними користувалося. У поширенні й культивуванні орфоепічних норм літературної мови найпочесніше місце належить насамперед школі, а також театрові, кіно, радіо. Ось чому вчителеві, як і артистові та дикторові, потрібно бездоганно володіти правильною літературною вимовою і завжди додержуватись її норм.
Сучасні єдині орфоепічні норми української літературної мови історично склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам — середньонаддніпрянським (полтавським і київським), хоч певний вплив на них мали, звичайно, і говори інших українських діалектів.
159 Порушувати єдині правила літературної вимови не бажано, однак у мовній практиці відхилення від деяких із них все ж бувають. Джерелом порушень орфоепічних норм є перш за все діалектне оточення і, по-друге, вплив правопису на вимову в тих випадках, коли між вимовою та правописом існує розбіжність. Так, наприклад, під впливом фонетики північного наріччя і багатьох говорів південно-західного навіть особи, що володіють літературною мовою, іноді вимовляють твердий р відповідно до орфоепічного м'якого р (говорат', neupeue'ipajy, радно замість говор'am', пеиреив'ір'ajy, р'адно); в оточенні говорів південно-східного наріччя трапляється вимова м'яких ж, ш та р там, де в літературній мові вони тверді (б'іж'ат', леиж'йт', лош'й, р'йма, квартир'а замість б'іжйт'у леижйт', лошй, рама, квартйра); в оточенні говорів південно-західного наріччя іноді вживають на кінці слів глухі приголосні замість дзвінких, властивих українській літературній мові (зуп, дуп, в'іс, сторош, н'іил замість зуб, дуб, в'із, сторож, н'іж); на території західних областей УРСР досить часто і в тих, хто добре володіє літературною мовою, можна почути вимову м'яких зубних приголосних з, ц, с з акустичним наближенням до шиплячих ж, ч, ш (зжв'ір, кнйзж'і, цч'інй, сш'в'ато, Cui'іно), що зовсім не властиве українській орфоепії.
Іноді спостерігається вимова двох окремих приголосних д і ж на місці африкати дж, не відома народній мові й помилкова
з орфоепічного погляду (ходжу — п'ять звуків, замість ходжу — чотири звуки), ця вимова поширилась під впливом графіки; орієнтуючись на правопис, дехто вимовляє твердий л перед пом'якшеними приголосними (Натйлц'і, комсомолці, галц'і від Наталку, комсомолка, галка), хоч у цій позиції літературна мова знає л м'який, тощо.
Подаємо перелік найважливіших норм правильної української літературної вимови.
Голосні звуки
1. Голосний а завжди вимовляється як звук низького піднесення; у позиції після м'якого приголосного перед твердим і на кінці слова, між м'якими приголосними та після шиплячих він ніколи не змінюється на е: м'їс'ац', з'ат', м\асо, jaen'a,^ теил'а, уз'алй, ]ак, илйпка, а не м'їс'ец', з'ет', Mjeco, jeen'e, те11л'е, уз'ела, jeK, иі'епка, як це спостерігається в деяких говорах південно-західного наріччя.
Взагалі орфографічному а та я незалежно від наголосу послідовно відповідає у вимові звук а.
2. Голосний е під наголосом вимовляється чітко, виразно, як звук переднього ряду і середнього піднесення, він не наближається до и: орёл, сёла, ден', леу, 6jeuit мojё.
160 у вимові наголошений е послідовно відповідає орфографічному е і € (день, леву Vetuy моє).
Ненаголошений е вимовляється з наближенням до Uf сильніше перед складом з Uf yf і (ниесйу ниесуу миенуі) і менше перед складом з іншим голосним, особливо з Є (HeuCAd9 HeuCAO1 HeuCe або й несе).
3. Голосний и під наголосом завжди вимовляється чітко, виразно, як звук переднього ряду, наближений до середнього, і високого піднесення із зниженою артикуляцією: мир, писар, кйнуу, роби, ти.
І в наголошеній, і в ненаголошеній позиції и на місці давньоруського ы в українській літературній мові не вимовляється як голосний заднього ряду (ти, миша, син, рйби, а не ты, мыш, сын, рыбы), що спостерігається в окремих буковинських і закарпатських говорах. Звук и ніколи не змішується також з і (вйнуі,с, вйбЧг, виепуікатие9 виступ, Ktlnymuet гйнутие, хйтра, а не вуінуіс, в'ібЧг, вуіпуікати\ вуіступ9 куінутиеу гуінутие9 хуітра)у що відомо деяким говорам південно-західного та північного наріччя у префіксі вя- та в позиції після г, Kf х.
Ненаголошений и наближається у вимові до голосного е, сильніше перед складом з ef а (жеиве, теихесеинукоу жеила, пеила, MeuHamue) й менше перед складом з іншими голосними, особливо з a, if та на кінці слова (пиелйу сиедуіту, миенуло, жиело, пиесумду жйтиеу пйтие або й /гала, жили, сидуілие).
