Соціологія - Кратко А.А.
Скачать (прямая ссылка):
62
літична спільнота. Проте рівень ставлення до елементів культури різний. У Москві мову називав кожний четвертий, у Талліні таких було вдвічі більше.
Різна орієнтація на близькість міжнаціональних зв'язків. Так, в Естонії більше 50% висловлювалися на користь однонаціонального оточення на роботі, 20% — на користь мононаціональних шлюбів. У Росії, в Україні переважна більшість не знає такої орієнтації.
Чи необхідна фіксація національності в документах? Відповіді на це питання показали: чим вище культура, освіченість населення, тим менше прагнення до закріплення належності до національної групи. Чим вище освіта, кваліфікація, тим рідше висловлюються за фіксацію національності, і навпаки. Тобто прагнення до формалізації національності знаходиться у зворотній залежності від соціально-культурного портрету. Хто більш лояльно ставиться до міжнаціональних відносин, міжнаціональних шлюбів, до полінаціонального оточення, той виступає проти формалізації національної належності. У якійсь мірі відповіді на це питання відобразили загальну ситуацію в країні. У 80-х роках лише дві держави світу — СРСРта ПАР — офіційно фіксували національне походження.
Можна виявити і відмінності у ставленні до основних цінностей. У всіх народів найвищу оцінку одержала сім'я. Та у естонців і росіян за сім'єю йшли цікава робота й матеріальний добробут, у узбеків — повага оточуючих та спокійне життя. У народів європейської частини СРСР спокійне життя посідає одне з останніх місць. Очевидно, тут виявився вплив стійких історичних традицій.
Відрізнялися норми родинних стосунків, побутової культури. Якщо на думку 90% узбеків, слід дістати згоду батьків на шлюб, то для переважної більшості росіян, естонців згода батьків не є обов'язковою. У Саратові у 45% сімей чоловіки вважають необхідним допомагати у веденні домашнього господарства, у Тбілісі та Кишиневі — 20%, у Ташкенті — 5%.
Найбільш яскраву картину національної свідомості дає аналіз молодіжної студентської свідомості, вона швидше, безпосередніше і гостріше реагує на новації у соціальному житті, в тому числі у царині національно-етнічних відносин. У 1988 р. у ІЗ республіках проводилося всесоюзне соціологічне дослідження, яке зафіксувало ставлення студентів до проблем міжнаціональних відносин в умовах загострення міжнаціональної ситуації [9]. Як показали наступні події, студенти дуже точно помітили гостроту міжнаціональної си-
63
туації у різних регіонах. Вони відзначили наростання напруги у Латвії, Естонії, Литві, Вірменії. Майже половина опитуваних заявила, що стикалася з недружнім ставленням до себе через національну належність, 46% відчували це на вулиці, в магазині, на ринку та в інших громадських місцях, що було скоріше виявом роздратованості, пов'язаної з невлаштованістю у побуті, дефіцитом товарів та низькою культурою спілкування, а не проявом націоналізму. Крайній ступінь національної неприязні (до всіх національностей, крім власної) виявили лише 0,9% опитуваних, 25% відзначили негативне ставлення до окремих націй. Найбільш терпимими виявилися українські студенти — 16%. Найбільшу нетерпимість виявили у Вірменії, Литві, Москві. Спільна діяльність (навчання, робота) різко знижують міжнаціональну неприязнь. 85% студентів підкреслили багатонаціональність своїх друзів, 70% взагалі не по-в'язуть своє ставлення до людей з їхньою національною належністю. Національна ознака виявилася майже несуттєвою у виборі майбутнього супутника життя в українських, російських, білоруських студентів і достатньо вагомою у прибалтійських, вірменських, молдавських.
Створення самостійної національної держави в Україні, безумовно, сприяє подальшому розвитку української національної свідомості, української культури. Разом з тим, цей розвиток досить складний та суперечливий, оскільки реалізується в умовах кризи суспільства. Ставлення до мови, приміром, виражає ставлення до національної культури. Однак у сучасних умовах це більш складне ставлення, бо включає у себе реакцію на форми використання мови, що склалися, методи впровадження мови. Так, прийняття в Україні закону про мову, який передбачає перехід на українську мову ділового спілкування, викладання і т. ін., як показало дослідження у східному та південному регіонах України, призвело до помітного зменшення прибічників загального переходу на українську мову. Особливо помітно (більше, ніж у 4 рази) зменшилася кількість прибічників утвердження української мови радикальними методами [10, 16].
Зросла орієнтація більшої частини жителів східних та південних регіонів на офіційне визнання рівноправного статусу російської мови. Це пояснюється у першу чергу прагненням зберегти органічний для них спосіб мислення, висловлювання, звичну для них культуру. В Харкові, приміром, за даними 1993 р., розмовляють в сім'ї українською мовою лише 15%, спілкуються з сусідами, друзя-
64
ми — 19%, користуються на роботі, у громадських місцях — 12% [16]. Разом з тим більша частина жителів відчуває інтерес до української культури. Відбулися зміни в числі бажаючих навчати своїх дітей в українських школах і т. ін. Це стосується не лише українців, а й росіян. За рівноправне використання російською та української мов висловилося більше половини виборців України, опитаних за час виборчої кампанії у 1993 р. Дослідження показали, що мовна проблема в Україні ще не є гострою і не носить політичного характеру, та легко може стати такою, якщо мова буде насаджуватися силовими та директивними методами. Це стосується і проблем міжнаціональних відносин у цілому. Події останніх років у країнах СНД переконують, що міжнаціональний мир — явище досить тендітне, здатне до швидких змін, у тому числі і під впливом недостатньо зважених політичних рішень. Загострення міжнаціональних відносин у колишніх республіках Радянського Союзу, збройні сутички між ними — яскраве тому свідчення.
