Таинство слова - Выховець И.Р.
Скачать (прямая ссылка):
199 Afifib леїв
покоєння. Звичайно, вигук супроводжується відповідною інтонацією.
Вигуки передають наші почуття, переживання й бажання найстисліше. Тому й не дивно, що деякі з них складаються тільки з одного звука: а! е! і! о! у! Це маленькі-маленькі слівця. Далі іде чимала група вигуків, у яких поєднуються голосний і приголосний звуки: ай! ат! ах! ба! га! ге! го! ей! ет! ех! но! ну! ов! ой! ох! тю! уф! ух! фе! фу! ха! хе! хо! Трапляється, що до складу вигуків входять тільки приголосні звуки: брр! гм! хм! Вони можуть також складатися з трьох і більше голосних і приголосних: ага! ану! гей! люлі! нумо! овва! ого! пхе! тпру! та інші.
Чи не здалося вам незвичайним, що після вигуків стоїть знак оклику? А дивного тут нічого нема. Саме знак оклику відмежовує вигуки від некрикли-вих слів. Іноді невигукові слова, бажаючи якось протистояти крикові вигуків і хоч на хвилю приборкати їх невгамовність, об'єднуються й утворюють окличне речення. Але вигуки не вгавають. їм допомагає в цьому оклична інтонація, яка й не подумує з вигуками розлучатися.
200 Як же вигуки, такі неспокійні слова, убгати у словники? Невже їх потрібно у ці скарбниці слів уміщувати разом із криком? Довелося попрохати, щоб вигуки у словниках поводилися так витримано й дисципліновано, як і інші слова. Адже звичайні слова сумирно стоять там в алфавітному порядку і терпеливо очікують поклику мовця. Вигуки погодилися заспокоїтися. Мовляв, вони у словниках лише для того, щоб не втішалися звичайні слова від їх відсутності. І підкреслили, що вони — слова з надзвичайними повноваженнями, слова-речення. Постійне місце праці вигуків — у тексті. Упродовж віків у співпраці з нерозлучною інтонацією і сусідніми реченнями, мімікою та жестами вигуки спішать розповісти, що їх схвилювало.
Щоб не здаватися в мовленні непомітними і не загубитися серед інших (кількаслівних!) речень, вигуки вимушені постійно вимовлятися з видільною інтонацією. Це єдиний і найпереконливіший сигнал усім, що вони — повноправні речення. Інтонація — це та внутрішня життєдайна пружина, яка робить вигук вигуком. Без неї неможливе вираження тим самим вигуком широкого спектра значень.
А тепер спробуємо вимовляти вигук ой! із властивими йому різними інтонаціями. Переконаємось, що тільки інтонація спроможна його відповідно забарвити, надати виразності і створити необхідні умови для вираження ним великої кількості значень. Водночас підкреслимо, що вигук ой! став рекордсменом із різнобарв'я інтонацій, а отже, і багатозначності. У цьому плані він помітно випереджає інші вигуки. Гідний подиву діапазон його значеннєвих нюансів — від осяйних радощів до промовистої жури, від повного ствердження до цілковитого заперечення, від грізного застереження до небувалого переляку, від бурхливого схвалення до фізичного болю.
201 Отож розпочинаємо перелік основних значень ви-гука ой! Він вміє захоплюватися, втішатися: Снігу, ой снігу якого!.. В білих снігах потонули гори, степи і долини. (О. Олесь.) А ось вигук ой! сумує, журиться, вболіває, жаліє, стишуючи голос і забарвлюючись в інші тони: — Він якось говорив старшому лейтенантові, що до Берліна з ним ітиме.— Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще крові та крові... (О. Гончар.); Не встигла мати привітати гостей, ані сльози зронити, озватися до них жалібно: «Ой синочки мої, голубчики...», як герої вже зникли в голубій імлі,— тільки їх і бачила. (О. Довженко.) Він голосно зойкне від раптового фізичного болю, страждання: Бахнув [козак] наосліп з рушниці.— Ой! — скрикнув Остап, вхопивсь за груди й захитався. (M. Коцюбинський.) Пізніше вигук звикає до болю і стогне стиха: — Ой,— тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут під серце. (M. Коцюбинський.) Або виражає сильне бажання, прагнення чогось, сподівання: — Ось давайте краще я розкажу вам про Котовського,— хочете? — Ой хочемо! (П. Тичина.) Вигук ой! навчився передавати страх, переляк, жах: Раптом відчайдушний зойк примусив усіх озирнутись.— А, боже ж ти мій! Кинь (гранату), кинь, щоб ти луснуло! Ой, рятуйте!..— Антоніна бігла за своїм п'ятирічним онуком Василиком. (О. Довженко.) А то, бува, стривожиться, занепокоїться від згадки про чиюсь біду: — Ой, лишенько! Як той бідний Василько приб'ється додому в таку негоду! — скрикнула Олена. (М. Коцюбинський.) Іноді цей вигук стає нетерплячим: Ой, як іще довго чекати! (Остап Вишня.) І благає, і слізно прохає: — Ой, пустіть мене, пустіть! (Марко Вовчок.) То застерігає, то попереджує нас: — Ой, гляди, не ошукайся ти! (М. Рильський.) Вигук ой! здатний висловити докір, незадоволення, осуд, а то й заперечення: — Тпру! —
202 Ой, який ти! (А. Головко.); Невже моя пісня не хвиля? Ой, леле! даремні питання... (Леся Українка.)
Багатозначність притаманна й іншим вигукам. Вирізнимо з-поміж них вигук о/ Напевно, він за кількістю значень намагається не відстати від свого побратима ой! Вигук о! ладен усе робити: і радіти, і захоплюватися, і дивуватися, і журитися, і не йняти віри, і не погоджуватися... Він схильний виражати найрізноманітніші почуття й переживання, навіть протилежні. Але, звичайно, для виконання цих завдань вигук має вимовлятися з неоднаковою інтонацією. Без допомоги інтонації нічого не вдієш. Вигук о! часто захоплюється, радіє: О, що за даль ясна, що за цвітінь чудова, Співучий Києве, дитя живих століть! (М. Рильський.); — О, то були б добрячі шляхи! — захоплено каже Хома. (О. Гончар.) Захоче — дивується собі: — О! Та ви до всього ще і грамотій! — і вийняв із-за паска буквар, розгорнув і Серьожці (тепер уже сівши на тачанку й хлопця посадивши поряд себе):—Ану! (А. Головко.) Трапляється, що вигук о! розказує нам, як непоборно люди прагнуть щасливої миті: О, як хотілося кожному дожити до того благословенного дня і хоча б мить — хоча б єдину мить! — побути там... (О. Гончар.) Інколи від боязкості затаєно він зиркає навкруги і переходить на шепіт, втрачаючи, звичайно, окличну інтонацію: — О, пронеси, пронеси,— шепотіло внизу. '(О. Гончар.) Раптом вигук о! сповіщає, що на когось нападає незадоволення або настають прикрощі: О, знов дзвінок!.. Макар Іванович аж кинувся, так той дзвінок прикро вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та дзвонить? (М. Коцюбинський.) Деколи йому заманеться щось ствердити та вказати на нього: — О! і вогні горять, як на Купала... (М. Коцюбинський.)
