Таинство слова - Выховець И.Р.
Скачать (прямая ссылка):
167 гуде, і світлом землю наповняє щедро-щедротно!; Глибинами не етану, не змілію, верхів'ями розкри-лено росту; Розпрозорились озера!..; Ранок швидко наближався із розчубленим чолом...; І тільки море, море, безтрепетний маяк. / тільки побно слуху. І ряс-позорна бризь одглибинилась скрізь без руху...; Що далекая літана вбила пана, злого ката, та не вбила тих, в кого кров тече залізна в жилах молодих, в кого пісня сонцебризна і правдивий сміх; В душі моїй сила стозора,— бушуй ти, натхнення, бушуй!; То хмари все хмаріли, а то у тучу всі зійшлись і звідти ціляли в блиск розколотого неба, в Дніпрі одбившись...; Весна, весна! Який там гон на крилах вітерка? — то в вишині біжить, зника хмар-хмаро в а ріка; Якщо я десь не оспівав калину, якщо у вірш не ввів весняну цвіть, мені не ставте, друзі, у провину, ви, критики, в докорах не кипіть; Богатирство, чорнобрів'я — ось краса мого народу!; Не дивися так привітно, яблуне-воцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться; Вірю яснозорно — За рікою дзвони. Назавжди залишаться у нашій вдячній пам'яті слова-новотвори П. Тичини брунькоцвіт, злотозор, сонцебризний, яблунево цвіт но та інші, зігріті ніжночутливим серцем поета, його любов'ю до людей, до природи, до краси навколишнього світу. Краса і жага творення вічно жили в його душі і народжували забарвлені сонячністю високопоетичт слова.
Симфонія світу у П. Тичини гучала й такими об'ємними поняттями, увічненими в новорізьблених словах весніти, вічнодумний, даленіти, подаленіти, зливний, наструнений, переструнювати, прозоромука, роздверити, струнчастий, тепло-синьо, титанитися, холодини, холоднолідно, ясномовен. Немовби виколихували й ростили таке слово і абсолютний слух, і всепроникливий зір, і дотик скульптора, і безпомильна інтуїція, і всесильне дійство мислі. Вчитую-
168 чись у карбовані віршовані рядки з цими словами, мимоволі зачаровуєшся поетичними можливостями українського слова і творчими злетами генія. Тичи-нівські слова-новотвори вишиковуються у віршах немов господарі і володарі відповідного поетичного настрою: І стежив я, і я веснів; Згадавсь чомусь Іван Франко і вічнодумна Леся Українка; А небо розкружляло у кількасот кругів, а потім повернуло, і шум подаленів,— шум даленів; Із долин до неба Простяглися руки: О, позичте, грози, Зливної блакиті!; Він один сидів наструнений і себе гідний — серед усіх — творець!; Повне літо да перелито, медоцвітами нахиля. Дощик бором та перебором, переструнюючи гілля; Зйснеш, прозоромукою просниш, увесь істотою погаснеш кудись туди, в провали літ; Думки ріка і ра-діострум, мов безумна рука, роздверять космос! І не буде замка...; Молюсь я у храмах струнчастого гаю. Там блискавок замах сліпучий без краю!; А на сході... А на сході тепло-синьо розтає... Над рожевим над туманом променіє, устає...; Тінь титаниться на схід, Я ж росту, встаю, сильним руку подаю через націю і рід; Бо то не просто мова, звуки, не словникові холодини — в них чути труд, і піт, і муки, чуття єдиної родини; І хтось торкне холоднолідно чоло моє; Мир — кому ж не ясномовен? Наш народ — це ж океан! Океан повен...
П. Тичина ніжно любив рідну мову, усе робив для того, щоб рідне слово квітло, буяло росяно-чисто, недоторканно. Як геніальний поет, він творив із словом священнодійство, висвічував у слові вогонь любові і добра, зміцнював слово квітом дивовижних фарб. Поет-новатор частіше, ніж хто інший, був новатором і у слові, окрилював і розкрилював нові слова для щастя людей. Він вірно служив Слову.
Наприкінці розповіді звернемось до самого слова «тронка», вжитого у заголовку розповіді «У пошуках
169 тронки». Що воно означає? Звідки прийшло до нас? Адже до появи роману «Тронка» Олеся Гончара для багатьох з нас це слово було незнане. Талановитий роман письменника дав нове життя і слову «тронка». Олесь Гончар узяв це запашне слово з уст народу, почувши його десь у степах і впізнавши в ньому дзвінкоголосість, гучність, степове безмежжя. Отож, пошуки слова можна вести і у мовному океані народному, ще ніким не пізнаного до кінця,— отого невичерпного вічного джерела.
Тронка — це дзвіночок, який чабани вішають на шию тваринам, щоб їх легше було розшукувати в темряві, в лісі або в інших місцях. Перегорнімо сторінки роману і вчитаймося в рядки із словом «тронка». Ось деякі з них: Це найкращий час для чабана — вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах і слухати, як в тихім ранковім повітрі подзвонює тронка...; Чабан по голосу тронки чує вночі вівці, знає, як і куди вони йдуть.
Тронка в Олеся Гончара виростає до слова-сим-волу. Це образ рідної землі, найдорожчий звук отчого краю, найвища наша духовність. Видобуте з народних джерел слово вийшло зі сторінок роману на широкі шляхи-дороги. Олесь Гончар узяв слово у людей і, збагативши його, знову віддав людям. Тому не випадково, що тепер це слово добре знане у нашій багатонаціональній країні. Шукаймо свою тронку — нове музично-смислово-досконале слово, яке принесе радість людям. РОЗПОВІДЬ ШІСТНАДЦЯТА МАТІНКО, МАТУСЮ, МАТУСЕНЬКО..
Ніжна душа нашого народу бринить у слові. Слово, оповите любов'ю, вигранене вічністю, музично-незбагненне і сонячно-прозоре, заходить у серце і настроює струни ніжності. Ніжність у щасті, ніжність у сумі, ніжність у щемну годину. З ніжної душі — у слово ніжне і запашне, як розпростерта у світ непере-вершена українська пісня, у слово-диво, у слово сонячно-кларнетне. Дивиться мудрими очима вічність і промовляє до нас зелен-травою, яблунево-цвітною весною, червоним осіннім зойком клена — і ніжністю слова. Слово ніжне будить у нас людину, слово ніжне освячене любов'ю до найдорожчого на землі, слово ніжне сходить зорею і яскравіє, доки людина живе для добра, доки мудрість і праця квітчають землю, доки живе в людині жага творення...
