Таинство слова - Выховець И.Р.
Скачать (прямая ссылка):
6*
163 Чудове слово «мрія», витворене за всіма найвищими мірками майстерності, влилося в океан української мови і стало в ньому необхідною і помітною золотою краплиною. Пригадаймо перші кроки цього слова, його першопочаток. Це починалося так. Михайло Старицький у 1873 році написав вірш «До альбома О. П. К-ч». Лише через десять років, 1883 року, вірш опубліковано у збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи». Михайло Старицький присвятив вірш матері Лесі Українки Олені Пчілці. Ось як зазвучало слово «мрія» в цьому вірші:
Нехай згадається в цих думах Здавен прихильний вам піїт. Багато сховано в них суму І поривання давніх літ! Колись байдужими перстами Перекидаючи листки, Ви спогадаєте і сами Свої колишнії гадки. Давно промучені хвилини Рожевих образів та мрій... Так часом пісні згук єдиний Зриває спогадів в нас рій.
164 Новостворене слово припало до душі Олені Пчіл-ці. Воно зазвучало у її поезіях. Ось, наприклад, у вірші «Перед морем» слово «мрія» трапляється чотири рази. Як гарно тут гучить хвала нездоланності людського духа і вічній мрії в таких рядках цього вірша:
Радо вперед! Не страшні ті простори Лона холодного й хвилі бурливі,— Мрії одважнії сяють, як зорі, Мріями тими одважні щасливі!
Неологізм «мрія» Михайла Старицького продовжує активно використовувати Олена Пчілка і в інших поезіях. У вірші «До Кобзаря» говориться про безсмертя нашого Кобзаря, про велич його дум. І про трагедію, коли мрія залишає людину:
Юнацька мрія одвернеться,— Іде других шукать вона... Душа ж холодна зостанеться, Як пустка кинута, сумна...
Сумовито, але й оптимістично вливається слово «мрія» у вірш «Миколі Лисенкові», присвячений давньому дорогому другові Олени Пчілки у день його смерті:
Святі думки, як зерна жита, На світі знову оживуть, Заквітне мрія пережита, Пісні услід їй попливуть!
Зусиллями двох поетів — Михайла Старицького і Олени Пчілки — слово «мрія» пишно зійшло на багатобарвній ниві української мови, заквітло, зачарувало нас своєю красою. Творець слова Михайло Старицький геніально вловив закони словотвору і подарував нам і всьому світові неповторні чари свого творіння. Слово стало потрібним, украй необхідним. Бо ж без мрії не можна жити...
165 Є письменники, особливо чутливі до слова, до його багатомірності, музичної довершеності. Таким володарем музики слова, невтомним гранословом був український радянський поет Павло Тичина. Серце і око поета вловлювало і сонячні кларнети, і космічні оркестри, і шелест липи, і квітчастий луг, і дощик золотий, і омузичену дзвінкими дощовими струнами одиноку вербу, і золоті арфи, і весняний брунькоцвіт, і мисль, і грізні подихи революції... Все уміщається у натхненному поетичному слові. Якщо ж не вистачало словесного матеріалу — поет вигранював нове слово, яке надзвичайно точно, навдивовиж мелодійно передавало нові обрії світобачення, спрагу пізнання, кришталевість почуття і мислі.
Павло Тичина — щасливий поет, бо йому підвладні всі виміри слова. Він відчував просторінь слова — як художник-живописець. Творив мелодію слова — начебто віртуоз-композитор. Наповнював слово могуттям думки — як мислитель. Усі надані природою великі обдаровання поет спрямовував на слово, тому-то воно в нього і малює, і співає, і промовляє всіма барвами думки. Виплекані талантом живописця, музиканта і мислителя слова ставали геніально простими, викуваними для вічності.
Ось ряд тичинівських новотворів, наповнених всепроникними акордами музики і підслуханими у природи звуками: акордитися, вітровіння, голосо-дзвонний, дзвінкотючий, круговій, легіт-теплокрил, ніжнодзвонний, повногучний, самодзвонний, топити. Подивіться, як увіходять господарем ці слова у вірш або інший жанр, природно поєднуються з іншими словами: І стежив я, і я веснів: Акордились планети, Навік я взнав, що ти не Гнів — JIuui Сонячні Кларнети; Ах, нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою; Тут із хати принесли і стільці, й ослони. Учинився немалий
166 гам голосодзвонний...; А Вкраїни ж мова — мов те сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче; O вічний бунту грізний мій! Який твій дивний круговій!; Що третій Вітер молодий — Ласкавий Легіт-Тепло-крил — Та так собі подумав, так помислив: «А спасибі, що Сонечко на весну повернуло, А то б земля була навік схолонула, заснула»; Ти кобзу любиш ніжнодзвонную, а я — співаючий курай; Усе, усе це знаходить відповідний відгук у повногучній поезії Володимира Сосюри; Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: йде весна запашна, квітами-перлами закосичена; А там в високій глибині, де тоне тонь ясна, перловий жайворон тонить: хмар-хмарова весна!
А які милозвучні, повнозерні слова видобув митець для живописання зорових вражень. Кожний зоровий образ втілено у слові за найвищими законами художньої краси. Візьмімо, приміром, такі слова: Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів; Мій травню трепетний, прозорий зверху! Ти повен бистроплину, звуку й шерху...; Весна, весна! Яка блакить, який кругом прозор! Садками ходить брунькоцвіт, а в небі — злотозор; Просто з поля, сонце де палило, ми з тобою увійшли у ліс. Нас зеле-нотіння обступило, а з гори сонцепрозор навис...; Осінь з рухів, сонце з маси, лист із золотану; Всі поля і луг — у квітному цвіту; Як трудно часами, як трудно розквітнуть, мов повная квіть; Думами, думами — наче море кораблями, переповнилась блакить ніжнотонними: Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий...; І павутиниться останній погляд вечора на вікнах одсвічених, на баштах, на церквах; Весна! Берізку сонце посережить, а вітер — свій в зелене вмочить квач...; Сонце скрізь, у всі кінці, як Архімедова спіраль, розкреслиться, і дзвонить, і
