Таинство слова - Выховець И.Р.
Скачать (прямая ссылка):
42 наказав Петро І на початку 18 століття. В середині 18 століхтя вона з'явилася й на Україні. Дивна річ! Ми так звикли до овочу, аж не віриться, що 200 років тому багатьом не відалося-не гадалося про нього. Тепер же у всі пори року картопля — овоч номер один. Триста блюд з неї готують кулінари.
Проте прийшла до нас картопля не з індіанським, а європейським найменуванням. Індіанці називали рослину — потата. Англійці трохи переробили індіанську назву на свій лад— potato (вимовляється потей-тоу). Південноамериканська рослина сподобалася італійцям, вона їм нагадувала добре знані земляні гриби, земляні бульби. І вони найменували її по-свое-му — tartufolo. Німці запозичили назву в італійців, спочатку дещо видозмінивши її: Tartuffel, а далі перетворили на Kartoffel. Ми запозичили слово Kartoffel з німецької мови через російську і польську мови. А в українській мові найменування зазнало фонетичних змін і стало словом картопля. Примандрувавши з далекої Південної Америки, такі пригоди мала улюблена нами рослина і її назва.
Що ще взяти з щедрого городу, описаного Олександром Довженком? Ага, ось гарбузи. Надто допитливі рослини. Посадиш в одному місці — а вони повзуть по всьому городу. Вилазять на тин і поглядають, що робиться на білому світі. Поводяться, немов давні господарі. А чи насправді давно вони походжають по наших городах? Досі нема єдиної думки про походження цієї рослини. Одні називають батьківщиною гарбузів Північну і Південну Америку. Інші точніше окреслюють це місце — Мексіку. А деякі дослідники вказують на спорідненість гарбузів з китайським гар-бузом-горлянкою, який здавна культивували при імператорському дворі. У Китаї з вирощених плодів гарбуза-горлянки виготовляли фігурні вази та інші посудини. Вирощували гарбузи і стародавні єгиптя-
43 ни, вважаючи їх делікатесом. До Європи рослина потрапила досить пізно, тільки на початку 16 століття. Вона якоюсь мірою повторювала долю картоплі. Довго виборював гарбуз визнання, бо дуже повільно звикали до нього. І нарешті в 19 столітті гідно оцінили і його смакові якості, і поживність, і врожайність. На Україні гарбуз настільки став своїм, що проник у деякі народні звичаї. Коли, наприклад, парубкові у день сватання підносили гарбуза, то це означало, що дівчина не бажає вийти за нього заміж.
Назву цієї рослини запозичено з тюркських мов, порівняйте харбуз, карбуз у половецькій мові, къар-пуз у кримсько-татарській мові і karpuz у турецькій. А ці тюркські слова походять від перського слова хаг-buza, xarbuza «диня» (у буквальному перекладі «ослячий огірок»).
Давайте залишимо город, змальований Олександром Довженком у повісті «Зачарована Десна», і підемо на інші городи. Бо тут помідорів не видно. Хочеться подивитися, як вони ростуть. Тепер виро-
44 щують помідори на багатьох городах і на полі. Вони дозрівають наприкінці літа. Ми звикли до цього смачного овочу і не підозріваємо, що 200 років тому наші предки вважали його отруйним. Рослина теж не «тутешня». Звідкіля прибула вона до нас? З Південної Америки. Там цей соковитий плід знали давно. До Європи овоч прибув значно пізніше, у 16 столітті. В європейських країнах помідор тривалий час був декоративною рослиною. У Німеччині його перетворили на кімнатну рослину. У Франції помідори красувалися в альтанках. Довгі роки вони росли в садах Росії для краси. Бувають також дикоростучі види помідорів. Дотепер вони трапляються в Перу, на Канарських і Філіппінських островах.
У нас відомі дві назви цього овочу — томат і помідор. Давні ацтеки називали помідори томатль, що означає «велика ягода». Звідси походить дещо видозмінена сучасна назва овочу — томат. Друге, поширеніше, найменування — помідор, яким нарекли, рослину італійці. Вони звернули увагу на колір плоду і назвали рослину «поммі д'оро» (у перекладі українською мовою «золоті яблука»). Золотим овоч найменували тому, що до Італії потрапили жовті його сорти. Італійці зробили дві добрих справи: дали овочу ім'я, яке прищепилось в інших країнах, і першими в Європі оцінили рослину по-справж-ньому.
Зупинімося літньої днини на лані, де могутньо стоять високі рослини і велетенським хором співають величальну пісню під легкими подувами вітру. Це напоєна променями сонця кукурудза набирається сили і дякує працьовитим рукам, які виплекали її, струнку, міцну і зернисту. Вона прийшла до нас із заморських країв у гості — і,здружившись із нашою землею, залишилась на віки. Рослина полюбила ман-
45 дри. Тому зайняла величезні географічні простори. Коротко про її життя і звички.
Європейці до великого мореплавця Христофора Колумба нічого не знали про кукурудзу. Відкривши Америку, він відкрив для них і цю рослину. Росла вона на просторах Центральної і Південної Америки... Одного разу восени 1492 року Колумб і його матроси побачили на полі дивну рослину — з височенними стеблами, золотистими качанами, великими зернами на них, листату. Морякам рослина дуже сподобалася. Настав час повертатися на батьківщину, і вони прихопили декілька мішків з кукурудзяним насінням. Ось так Христофор Колумб у 15 столітті привіз кукурудзу в Європу, до Іспанії. І почала вона поширюватись у світі — Індії, Китаї, африканському континенті та інших краях. Уперто завойовувала країну за країною. Іспанські селяни спершу й не здогадалися, як приступити до цієї заморської дивовижі. Моряки розповіли їм про індіанців і про те, як вони вирощують кукурудзу. Селяни посіяли золоті зерна — і згодом (диво дивне!) з кожного зернятка виросло височенне стебло з качанами, які обліпили десятки великих зерен. Це було майже 500 років тому, коли ще повністю не осягнули вартості заморської рослини. У 17 столітті її завезено до Росії. Мабуть, на початку 17 століття вона з'явилася на Україні. Тепер вирощують кукурудзу чи не в усіх країнах. Вона дає людям олію, крупи, борошно, крохмаль, ліки та інше.
