Еще раз об И.Е. BUDH - Топоров В.Н.
Скачать (прямая ссылка):
160
(152); отроча - отрочд (6Г 1144 Амф. 11), чадо - чдда (122), лродающаьл и коупоующдм (332); слыша шюмъ зЪло шоумниць (Выг. сб. 5зв.), мълчанше- мълчкшше (44 зв.), бывъшоу - бывъшю (160 зв.) i т. п. Саме на цш шдстав! в лшгвютичшй литератур! встановився погляд, що став уже традицшним, шби л1тери а, у, ъ шсля шиплячих у давньоруських пам'ятках позначали м'яюсть шиплячих так само, як i л1тери ie, а, ю, ь, осюльки в тогочаснш орфограф11 спещальне позначення Тх палатальноТ вимови не вважалося потр1бним i обоз'язковщл, а лЬера ъ шсля шиплячих могла бути наслщком змшування ьта ъ [1стор1я укр. мови 1979 : 311, 314; Горшкова, Хабургаев
1981 : 77]. Проте справа тут видаеться значно складшшою. Давньоруська писемшсть була досить кодифшована i, як нам здаеться, не могла припустити такого орфограф1чного нед-бальства. Якби шипляч! в давньоруськш MOBi постпдовно були м'якими, написания теля них лггер а, у, ъ не мало б шяких фактичних шдстав i напевне вважалося б грубою помилкою. FIoMiTHO також, що nncapi, принайми! деяю, керувалися якимись своТми м!ркуваннями у добор! вщповщних л!тер nic-ля шиплячих. Особливо це виявляеться там, де той самийтв1р переписували pi3Hi nncapi. Наприклад, одну з найдавшших пам'яток давньорусько! мови-1зборник 1076 р., як пере-конливо показав палеограф1чний анал1з, переписали два ви-конавщ: висококвал1ф1кований i доевщчений професшний пи-сар 1оанн, якому належить переважна частина тексту (488 с.), i без!менний старанний та зд!бний, але недоевщчений учень-початювець, якому належить лише 63 с. (228 зв.-259 зв.). Ця невелика частина 1зборника дуже вщр1зняеться в1д ос-Н0ВН01 частини як палеограф!чними, так i орфограф!чними особливостями. Зокрема, як вщзначае В. С. Голишенко, одшею з яскравих рис ще! частини е майже послщовне написания nic-ля давшх м'яких шиплячих ж\ ч\ ш\ щ' л1тер а та ъ типу чъто (228 зв.), жъртвоу (229), пришъдъши, немощъньш (250) i т. п. На вщмшу вщ основно! частини, л1тера ъ шсля шиплячих у цш частит рукопису трапляеться дуже рщко, а А не вживаеться зовам [Изб. 1076 : 102-103]. У Новгородськш MiHe'i 1097 р., за спостереженнями С. П. Обнорського, перший писар (арк. 1-108) шсля шиплячих, як правило, пише лггери А (к\), /о, а другий (арк. 108 зв.- 174 зв.) у цш позицп майже виключно вживае a i досить часто - у [Обнорский 1925 : 169, 172]. В обох вщзначених пам'ятках маемо справу, очевидно, не з випадковим явищем, а з pi3Hoio орфограф1чною opieH-тащею nncapiB, а, можливо, i з р1зними школами письма. В усякому pa3i, шдивщуалыпеть nncapiB у передач! сполук шиплячий + голосний спостер!гаеться протягом усього дав-ньоруського перюду в р1зних ареалах, зокрема i в 6А 1092 р.,
И 8-1270
161
переписаному, в1рогщно, десь у нишшньому ареал1 украТнськоТ мови двома писарями, i в ЖС XIII ст., очевидно, га-лицькому за походженням, але переписаному володимирськи-ми монахами (три почерки), i в багатьох шших пам'ятках.
Pi3Ho6ifi у написаниях сполук шиплячий + голосний, на нашу думку, зумовлювався щлком конкретними причинами, серед яких найважлившими могли бути: а) давньоруська пи-семна традищя, що сформувалася на мкцевому rpyHTi й передавала основн1 фонетичш особливосп схщнослов'янських roBopiB, зокрема й м'яку вимову шиплячих; б) вплив церковно-слов'янських (староболгарських) оригшал1в: у староболгар-ськш MOBi шипляч1 на кшець X ст., найв1ропдшше, вже дис-палатал1зувалися, що в старослов'янських пам'ятках позна-чалося леерами а, оу, а, ъ [пор.: Хабургаев 1974 б : 103];
в) наявшсть у значит rpyni давньоруських roBopiB (найвь ропдшше, у протоб1лоруських та шшських, включаючи й КиТв та його околищ) стверд1лих шиплячих уже на час появи схщнослов'янських писемних пам'яток, причому м'яшсть - твердеть шиплячих в ареалах написания цих пам'яток, мабуть, була неоднакова в р!зних говорах щодо р1зних шиплячих i до того ж могла виступати позицшно, що створювало враження паралел1эму шиплячих i ще б1льше сприяло ор-фэграф1чнш неусталеносп. За таких умов лЬери а, оу, ъ, а шсля шиплячих у староболгарських оригшалах, принаймш, частково вщповщали давньоруськш орфоепп, через що того-часн1 nncapi не вважали за потр1бне послщовно виправляти в цих випадках староболгарську орфографш на схщнослов'ян-ський лад. Тому щлком BiporiAHo, що вже найрашии пам'ятки давньоруськоТ мови, поряд з вщображенням старослов'янськоТ писемноТ традици, вщбивають наявшсть у давньоруському усному мовленш твердих шиплячих приголосних, за анало-rieio до яких тод\ позначали твердеть шиплячого i в тих позищях, де BiH ще збер1гав свою палатальшсть. Пор., наприклад, ороужъге (Изб. 1976 240), де шиплячий жу був м'яким аж до асимьляцп ним наступного j у XII - середин! XIII ст.
Отже, рання давньоруська писемна традищя передавати м'яюсть шиплячих, вплив староболгарських оригшал!в з ль терами а, оу, ж> ъ шсля шиплячих, поетапна диспалатал!защя шиплячих у деяких давньоруських говорах i, можливо, iHmi чинники спричинилися до строкатоси давньоруськоТ орфографи у передач! сполук шиплячий + голосний, що було властиве всш давньоруськш писемносп. Разом з тим, вплив ycix цих pi3HOMaHiTHHX i досить суперечливих чиннишв на давньоруську писемну практику викликав з ТТ боку i певну протщцю - ство-рення певних орфограф1чних стереотишв-штамшв у написанш вщзначених сполук. Одним з таких стереотишв можна вважати
