История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
110 * Голосний високого підняття в закінченні -uns-, -ins, тобто в позиції перед двома приголосними подовжився, приголосний [п] у ньому занепав, можливо, залишивши носовий призвук у вимові попереднього голосного, отже, [uns] ->• [uns] -)- [us]; [ins] ->¦ [ins] ->• Iis]- У зв'язку з діянням закону відкритого складу Es] у цьому звукосполученні зредукувався, а [ц] й [і], втративши носовий призвук, закономірно змінилася в голосні [у] та [і], напр.: *sununs-> *sunOns -)- *sunys *sunu ->¦ syny (зн. відм. мн.)—д.-р. сыны; *gostins *gostins ->• *gostJS ->¦ *gost\ *gosti -^gosti (зн. відм. мн.) — д.-р. гости, гот. sununs, anstins.
- Звук [о] у закінченні -ons теж подовжувався, а його лабіалізація посилювалась, внаслідок чого він змінився в [й], тобто це закінчення збіглося з [uns] і далі розвивалося з ним за тими самими закономірностями, як це маємо:
а) в зн. відм. мн. іменників о-основи (*vilkons 4sVilknns ->-*vilit}s *vllky ->- *vllku ->¦ vblky — д.-р. вълкы) та
б) в наз. відм. одн, дієприкметників чоловічого роду (*vedons->-*veduns *vedys *vedtj *vedu vedy д.-р. веды).
Велику складність становить з'ясування в спільнослов'янській мові еволюції кінцевого звукосполучення -6ns-, -jons, тобто після палаталізованого приголосного та [jl. Не викликає сумніву, що ще в період до виникнення носових голосних [о] в цьому сполученні змінилось на Ie]. Далі фонетичний процес можна уявити так: ens en Але таке пояснення не обіймає фактів давньоруської мови, в якій відповідно до -ons, -jons розвинувся голосний [е], як і фактів західнослов'янських мов.
На думку деяких вчених (П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов та ін.), у спільнослов'янській мові, крім [q] та [§], розвинувся ще третій носовий — [§], що становив рефлекс форм на -jons, -japs, -'ons, -'ans. Вживався він після j та м'яких приголосних в окремих формах іменників, неособових займенників, прикметників та дієприкметників. Саме в таких формах давньоруській літері t, якою позначався голосний [є], відповідали в старослов'янській мові літери а, IA, що ними передавався носовий, [g], наприклад, у родовому відмінку однини й родовому-знахідному множини іменників з основою на -ja (землЪ —зємла, волЪ —вол а, душЬ — душ a) ^ в знахідному відмінку множини іменників чол. роду з основою на -jo (конЪ — kohia, ключЪ — ключка, краЪ — крань), в родовому відмінку однини вказівних займенників жін* роду (mofo, Wb — том, іем)>
Особливістю у вживанні давньоруського [є], який відповідав старослов'янському [§], було те, що він міг стояти після [j] та шиплячих, у той час як в основі слова та в інших граматичних формах після цих приголосних голосний [ё] зовсім не вживався.
Припускається, що давньоруський [є] і позиційно відповідний йому старослов'янський [g] зводяться до одного спільнослов'янського джерела — носового [§]: *jons->- *jens ->• *j6ns->- j§ (*6ns->-
* ens-* *ens-> '§). На східнослов'янському грунті цей носовий
111 деназалізувався, а на південнослов'янському (старослов'янському) внаслідок внутрішніх процесів трансформувався в [gl. У дієприкметникових формах він, крім того, міг підпадати ще аналогійному впливові інших форм дієприкметника, а саме тих, які вживалися з кінцевим [gl іншого походження: *igraj? igraj§ за аналогією до nosg, vide 75.
Однак проти існуванняр спільнослов'янській мові носового (е»1 висуваються в науці й серйозні заперечення, оскільки, як пише О. М. Селіщев, «у слов'янських мовах немає слідів такого ё» 76.
Голосний [§] у розгляданих позиціях та його пізніші рефлекси і відповідний йому [є] з усіма голосними, що пізніше розвинулись з нього, розподіляють, як відомо, всі південнослов'янські мови, з одного боку, і східно- та західнослов'янські, з другого.
Спроби пояснити співвідношення в слов'янських мовах голосних [§] і [є], що відпбвідають у кінці слова індоєвропейському -jons, -ons, зокрема походження [ё] з цього звукосполучення, поки що не дали задовільних наслідків.
У фонетичній системі спільнослов'янської мови процес зміни звукосполучень голосний + носовий приголосний в [д] та [gl, викликаний діянням закону відкритого складу,-розпочався, певно, зараз же після занепаду [п] у кінці слова в позиції після Ы, [ьі. Але він не втрачав своєї сили протягом довгого часу. Цей процес був живим не тільки в період ранніх запозичень з германських мов, про що свідчать фонетичні перетворення в них відповідних звукосполучень, як-от *kbngzb (д.-в.-нім. kuning) — ст.-сл. кънлзь, рёпегь (з давньосаксонського pening) — ст.-сл. пЪнлзь, а також у пізніших запозиченнях: ст.-сл. хЯдогъ — гот. handags, д.-в.-нім. hantag — досвідчений, мудрий, звідси хЖдожьникъ\ д.-р. варлгъ із var^gb — північногерм. varingr; угръ, що зайшло в давньоруську мову десь у першій половині IX ст., ст.-сл. РЬгръ — лат. ungari, нім. Ungarn.
§ 29. Розвиток протези. Після втрати кінцевого приголосного всі слова в спільнослов'янській мові стали закінчуватися на голосний звук. Якщо наступне слово починалося теж голосним, то виникав міжслівний гіатус (зіяння). Він, як і в середині слова, вступав певною мірою в суперечність із законом відкритого складу, головним виявленням якого було розміщення всіх звуків у складі за їх зростаючою звучністю. Вимова поряд двох голосних, отже, порушувала основну властивість фонетичної системи спільнослов'янської мови. Цим зумовлювався розвиток протетичних приголосних, з допомогою яких усувався збіг голосних, а значить і міжслівний гіатус.
