История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Дуже можливо, що шиплячі, які стояли перед зредукованим [ь], після його занепаду раніше депалаталізувалися внаслідок регресивної асиміляції у середині слова в позиції перед іншими твердими приґолосними: ножька->» [нбІж'ка]-> [нбіжка]; пенька ->- [пеїч'ка]-* [п'ічка], неслушьныи ->• [неслуїш'ньїй] ->• неслушний. А далі вже за'аналогією депалаталізувалисьвони й в інших позиціях: грабЪжь грабіж, рЪчь річ, ходишь ходиш, тыжьдних ->¦ [тиж'н'а] [тижн'а].
Ствердіння м'яких шиплячих перед етимологічним [і] в староукраїнських писемних пам'ятках засвідчується, починаючи з XIV ст., написанням ы після літер, вживаних на їх позначення: старшый (ВС, 1347; АЗР, І, 5), чый, жыто (13), лжы (Київ, псалт. 1397, 731), обръшые (Рус., гр. 1411, 74), чыним, нашыми, оуслышыть, выслужылъ, дворuujpt, старищычевъ, пвченчыно, с ыншыми (гр. 1452, 38), нашым, услишьст, видЬвшы (гр. 1462, 116), стопочывших (Ст., гр. 1453, 18), моужыло, нашымъ, оуслышыть, хотмчы, оучбінити, чынити, жывота (Р., гр. 1454, 162—163), инъшых, ныв, вчынена, насветчыл, обачывши, давшы, стоячы (АЖ, 1583, 47), жывымъ (Грам. 1645, 17).
Взагалі, хоч процес депалаталізації шиплячих в різних фонетичних умовах і в різних діалектах проходив нерівномірно, в основній масі українських говорів він завершується в XIV ст.
Як можна судити на підставі сучасних говорів, не всі шиплячі однаково піддавалися процесові депалаталізації. Фрикативні [z'], [$'] у позиції перед [е], [у], етимологічним і секундарним [а], перед [и], колишнім [ь] майже послідовно втратили давню м'яку артикуляцію в усіх українських говорах, крім, як згадувалося, деяких бойківських, буковинських та гуцульських. Проте в лемківських говорах ці приголосні стверділи набагато сильніше, ніж в інших діалектах, у яких вони депалаталізувались, їх твердість досягла того ступеня, що після них вимовляється не голосний [и] з давнього [і], як у літературній мові, а голосний [ы] ^0.
418 Літера ъ після шиплячих зрідка траплялася в деяких давньоруських па-» м'ятках ще в XI ст.: притъчъ (Ізб. 1073, 152), муоюъ (Ізб. 1076, 237 зв.), немощью, брсииъна, ороуоісьє (240). Проте вона в них не позначала твердості попередніх шиплячих, про ідо свідчить написання слова оруоюъе, в якому м'якість [же] зберігалася до асиміляції ним наступного [j], яка, відомо, відбулася значно пізніше.
Написання ъ після шиплячих є, певно, наслідком змішування літер ь і ъ.
420 Див.: Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських говорів, ч. 1, Фонетика, Прага, 1958, с. 53. ^
314 Африката [c'] виявляла меншу схильність до ствердіння, і в окремих сучасних говорах вона й тепер зберігає м'якість, хочу тих же говорах [z] та [§] вимовляються як приголосні тверді, наприклад, у лемківських і частині середньозакарпатських: [уч'еіра], [ч'уіти], [ч'ас], [багаїч'], [к'інч'аїти] — кінчати, хоч жар, жаба, жура, шапка, шукати, дружка. В деяких говорах, яким властиві тверді [z], [s], африката [c'] депалаталізувалась лише частково і тепер вимовляється як приголосний напівпом'якшений, як-от у північній частині лівобережнополіських, у багатьох слобожанських та в окремих середньонаддніпрянських південно-східної діалектної групи: {ч'аісто], [ч'аідно], [курч'аі], [ч'уіти], [ч'огої], [ч'оірний], [ч'иісто],
и
[ч'еірез], [сич'], [св'ііч'а], [п'іч'ка].
§ 85. Африката [с]. У давньоруській мові африката [с'], як і шиплячі, належала до пригоЛосних м'яких: купьцьмь (Ізб. 1076, 152), лєчьць (53), мытоимьць (197), гърньцю (150), лиціа( 159 зв.), коупьцю (Є. Гал, 1144, 197),. десницю (487), сицге (Тип. єв. № 1? XII, 4), темницю (Є. Пут., XIII, 8), конєць (ЖС XIII, 29), старець (51), творець (1), лиць (9), кошниць (49). Палатальна вимова^с'] перед [а] часто передавалась написанням після ц літери а, напр.: житьницА (Ізб. 1076, 183 зв.), десницм (222 зв.), пьрвньцд (Є. Гал. 1144, 8), слЪпцл (107), овьцамъ (115), птицммъ (189). Оскільки [c'] завяіди вимовлявся як м'який приголосний, то позначати його палатальну вимову, як і таку ж вимову шиплячих, давньоруські автори та переписувачі книг і інших документів не вважали для
себе обов'язковим: лица (Ізб. 1076, 141 зв.), оца (29).
Українська мова палатальну вимову приголосного [с'] зберегла: отець, отця, кінець, кінця, місяць, місяця, місяцю, криниця, криницю, [ц'в'іт]. Тільки перед [е] африката [сг], як і всі інші приголосні в аналогічній позиції, депалаталізувалась і вимовляється в сучасній українській мові твердо: яйце, сонце, місяцем.
Твердий [с] трапляється також у вигуках, звуконаслідувальних словах та в словах іншомовного походження: цабе, цокати, цокотуха, цур, цуратися, цвіркати, цмокати, царина, цинк, цоколь, цукор, палац.
т Однак народні говори з погляду м'якості — твердості африкати [с]" не виявляють однорідності. Деяким з них, головним чином периферійним, властива депалаталізація давнього [c']t Так, вимовляється [с] як твердий приголосний у північній частині лівобережних і правобережних поліських говорів, напр.: місяц, удовец, хлопец, жнец, хлопца, серца, сонца, праца, працувать (АУМ, І, карта № 112). Очевидно, звук [с'] депалаталізувався в цих говорах ще до XVI ст., оскільки в староукраїнських пам'ятках, що якоюсь мірою відбивають північні діалектні риси української мови, починаючи з цього часу, позначення твердої вимови [с] трапляється досить часто: винницу, злочинцу, сестренецъ, двадцать (АЖ, 1583, 53), матфеевецъкого (68), обецуючи, ручницами (1584, 96), драпЪжъца (Зиз. Лекс,, 1596, 83), палцами (Луц., XVII, 36), таємниць (Бер.
