История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Відбулися і деякі зміни в сполучуваності приголосних фонем з голосними. Виникнення нової фонеми /і/ розширило можливості і сферу такої сполучуваності за рахунок поєднання палатальної приголосної фонеми з наступною голосною /і/: /d'i/, IVxI9 /з'і/, IstH9 IcfU9 InfM9 IYiI9 IvfIL У тих діалектах, у яких характер рефлексації fei залежав від наголошеності — ненаголошеності складу, в українській мові тепер в основному периферійних, склалися, звичайно, інші фонемні відношення. Зокрема, в дяких з них, а саме в тих, що зберігають фонему /іе/, яка в наголошеній позиції реалізується в дифтонгічному звукові, виникло її протиставлення фонемі /е/, що реалізується відповідним голосним у ненаголошеному складі.
§ 71. Історія голосних [і] та [у]. Давньоруська мова послідовно розрізняла фонеми /і/ — /у/: мы (наз. відм.; Ізб. 1076, 3 зв.), ми (дав. відм.; 16), питати (64 зв.), пытати (96 зв,), сиръ (ЄО, 1056— 1057, 166 зв.), сиръ (Єфр. корм. XI, Ср., III, 876). Таке її розрізнення від давньоруської успадкували російська та білоруська мови. Але в українській мові давні фонеми /і/ та /у/ не збереглися, крім деяких позиційно зумовлених випадків та окремих периферійних говорів.
При характеристиці еволюції давньоруських голосних [і], [у], що виступали як реалізатори цих фонем, потрібно мати на увазі їх сполучуваність з попередніми приголосними, що виявлялася далеко не однаковою. Так, після задньоязикових [k], [х], [g] і діалектно фарингального [h], що успадковані від спільнослов'янського періоду як приголосні непалаталізовані, зовсім не вживався звук [і], а після шиплячих, що в давньоруській мові буЛи палаталізовані, як і після [j], не міг стояти голосний [у]. Ця особливість, звичайно, ускладнювала процес еволюції давньоруських [і], [у] в східнослов'янських говорах; між голосними й приголосними, що стояли перед ними, відбувалися асиміляційні взаємовпливи, які обопільно позначилися на їх артикуляційно-акустичній природі.^
Ще в XI ст. у словах слов'янського походження і ранніх запозиченнях давньоруські писемні пам'ятки послідовно засвідчують лише сполучення гы, кы, хы: погыбЪль (Ізб. 1073, 65 зв.), вЪкы (263 зв.), великыи (264 зв.), грЬхы (36), дроугЫи (Ізб. 1076, 94), Kbcu (49), zpfbxbi (23), хитростью, хызины (95), кънигы (Новг. Мінея 1095, 148), прЪмногымь (СП, XI, 142), погибли (64), ша (135), кымъ (394), въсхыти (60), великыи, благыи (Напис Софії Київської, XI, № 4, 18), бЪлогородъскыи (№ 10, 45), роукы (НБГ, XI, № 9, 40), къндгыни (№ 109, 39). Сполучення ги, ки, хи, в якому приголосний набуває напівпалатальної артикуляції, траплялися лише в словах іншомовного походження пізнішого часу, зокрема у власних
247 іменах, в основному запозичених з грецької мови, напр.: кифа (ЄО, 1056—1057, 6 зв.), гигась (Ізб. 1073, 68), кивотъ (285), Никифоръ 35 зв.), и/езєкиль (252), Ахиласъ (254), Гєорьгиьа (237 зв.), гєоргіа (Ізб. 1076, 238), июзекша (236).
З XII ст. написання ги, ки, хи замість гы, кы, хы у пам'ятках південного походження поширюються незалежно від походження слова; вони фіксуються в Юр'ївському єв. бл. 1120 р. — вєликии (173), киихъ (2 зв.), в Гал. єв. 1144 р. — нєбєськімь (77), в Добр, єв. 1164 р. — никии (51), сєкира (257 зв.), въскисе (60 зв.), в Житії Феодосія Печерського за сп. XII ст. — вєликии (41), в Усп. зб. к. XII — п. XIII ст.— вєликии (56), киликъ (221), китъ (334) та ін. У першій половині XIII ст. подібні написання звичайні вже в смоленських пам'ятках: ризкии (Cm. гр. 1229, 20), латинескии, роускии (22), княгини (24), лихии, ризкимь, роускимь (25); а в другій половині того ж століття вони вже відомі й новгородським пам'яткам, наприклад, у Новг. кормчій 1282 р.— праздьники (565), Kuteeb (574), кумирьскихъ (566 зв.), у НБГ 2-ої пол. XIII ст.— грииіки, другии, сапоги (№ 141, 18), Миките (№ 92, 16), Новгород, літ. XIII— XIV ст.— микитоу (81), другии (95), заморьскии (145). З XIV ст. написання гя, ки, хи розповсюджуються й у московських писемних пам'ятках: княгини, коломєньскими, женчуги, чашки, фражьскии (Дух. гр. І. Кал. 1327—1328, Xp., 65). У другій половині того ж століття вони настільки стають звичайними, що, наприклад, у Моск. єв. 1358 р. повністю витіснили написання гы, кы, хы 2". Майже те ж саме спостерігається в Луцькому єв. XIV ст.: други (6а), паки (38а), книги (109а), недоуги (111а), погинути (136), посохи (166а).
Отже, зміна гы, кы, хы на г'і, к'і, х'і (орф ги, ки, хи) охопила всі східнослов'янські говори, хоч відбувалася вона не на всій території їх поширення одночасно. У південних говорах ця зміна виявилася раніше, можна припускати, що вже в кінці XI — першій половині XII ст., в північних і східних говорах — пізніше, в другій половині XII — протягом XIII ст.
По-різному розв'язується в науковій літературі питання про характер зміни гы, кы, хы. Більшість дослідників додержується традиційного погляду, за яким давньоруські сполучення гы, кы, хы послідовно переходили в г'і, к'і, х'і, причому процес такого переходу був пов'язаний з палаталізацією неоднакового ступеня в різних діалектах приголосних у цих звукосполученнях, власне, їх палаталізація й спричинилася до зміни [у] в [і]. Однак висловлювалися й протилежні міркування, зміст яких полягав у тому, що давньоруські гы, кы, хы трансформувалися в г'і, к'і, х'і не на всьому мовному обширі східного слов'янства, а лише в тих діалектах, на ^основі яких пізніше склалися російська та білоруська мови. У південних діалектах, що історично були попередниками української мови, давні гы, кы, хы змінювались не в г'і, к'і, х'і, а в ги, ки, хи,
