История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Вживання є дАя позначення на письмі рефлексів давнього [ё] зумовлювалося, певно, кількома причинами. По-перше, традицією, що бере свій початок ще від давньоруської доби, коли виникла тенденція заміняти ъ літерою є в старослов'янських словах і формах, що потім поширились і на слова та форми схі днослов'янські. По-дру-ге, написання є на місці колишнього Ф підтримувалося поширеною в північноукраїнських говорах вимовою [е] з [ё] в ненаголошеній позиції. Цим, можливо, пояснюється те, що в деяких пам'ятках, у яких більшою чи меншою мірою відбивається фонетична система північних говорів української мови, написання є в гіенаголошених складах переважає над його вживанням у наголошених, наприклад, у віршах П. Беринди (1616) — шелесне (59), при той же справе (69). У його ж «Лексиконі» (1627) — бежалъ (27), выежджаю (21), мещанинъ (28), нетелесне (33), у творах І. Некрашевича — согреши (11), зогрешила (13), греховъ, грешивъ, споведати, слепый (14), пріезжайте (16). Літера є як писемний відповідник рефлексу давнього [ё] підтримувалася й окремими південно^західними говорами, для яких характерний звук [е] з [ё] у наголошеній позиції. І, нарешті, активні взаємини староукраїнської літературної мови з ста-робілоруською сприяли, безумовно, поширенню в ній деяких орфографічних особливостей, зокрема пов'язаний з білоруським вокалізмом, серед них і написання є для позначення рефлексу давнього [є].
Літера ы для позначення рефлексу [ё] трапляється спорадично, засвідчується одиничними прикладами, як-от: сыножатми'(Р., гр. 1437, 135), пасыкы (Рус., гр.Т448, 101), собы (гр. 1460, 113), привы-
2^ Традиція писати Ъ для позначення звука [і] тривала ще й у першій половині XIX ст., зокрема у письменників західних областей України. Так, в альманасі «Русалка Дністровая» (1837) літерою t послідовно передавався звук [і] як з [ё], так і з [е] та [і] етимологічний: nobxaj (I)tmuhb (2), свЬтлоньки, собЬ, овчарЬ (3), кужЬль (6), купЬль (7), Ьвасенько (20).
245 таетъ (К> 3., к. XVII — п. XVIII, 290) тощо. Можливо, вона теж відбиває діалектні особливості, носієм яких була особа, що писала відповідні документи. Подібні написання могли виникати й під впливом артикуляційного зближення діалектного в такій позиції нена-голошеного [е] з [и]. Як одиничні випадки, фіксуються відповідно до [є] написання ? (нїеть — Ген. сл. 1730, дВдъ — К. З., к. XVII — п. XVIII, 222, дописка), які відбивають, безсумнівно, північну дифтонгічну рефлексацію цього звука.
З трансформацією [ё] в монофтонг [і], властивий українській літературній мові та абсолютно переважаючій частині її діалектів, пов'язані значні фонологічні перетворення. По-перше^в фонемному складі української мови не стало довгої фонеми /ё/, що реалізувалась у звукові верхньо-середнього підняття, а її місце зайняла нова фонема ./і/, яка реалізувалась у високому закритому звукові [і].
Втрата фонеми /е/ пояснюється, певно, ЇГСвОєрідним місцем у фонологічній системі давньоруської мови. Пісдя того, як інші довгі голосні ще на спільнослов'янському грунті за ознакою часокількості перестали відрізнятися від відповідних недовгих голосних, диференційна ознака довготи — короткості голосних фонем значно звузила в ній своє фонологічне значення. Власне, за цією ознакою збереглося лише двочленне протиставлення Iel — /е/, що в загальній фонологічній системі давньоруської мови характеризувалось певною ізольованістю, оскільки за ознакою довготи — короткості протиставлень /є/ голосним фонемам непереднього ряду вже не існувало. Інакше кажучи, фонема /е/ випадала з кореляції голосних передньбго ряду з голосними непереднього ряду, отже, і «не мала підтримки» в самій системі вокалізму давньоруської мови 2O8. Все це сприяло тому, що протиставлення фонеми /є/ 3a ознакою часокількості поступово переростало в її якісне протиставлення іншим фонемам, тобто еволюціонувало в напрямі до втрати її довготи, отже, й до перетворення в фонему, реалізатором якої став звичайний монофтонг. Втратою фонеми /є/ майже повністю завершується виявлення на східнослов'янському мовному грунті тенденції до занепаду довгих голосних фонем. Довга фонема /є/ зберігається тепер тільки в окремих говорах, в яких рефлексація [є] пов'язана з наголошеністю —¦ ненаголошеністю складу; вона реалізується в них у різного типу дифтонгічних утвореннях.
З утратою фонеми /є/ пов'язані й деякі важливі зміни в системі консонантизму. Голосний [і], що виник з [ё], якісно відрізнявся від [і], успадкованого давньоруською мовою від спільнослов'янської, як напружений звук більш високого підняття, тому мав здатність рильніше падаталізувати попередні приголосні, ніж давній [і], що й зумовило розширення сйМдуНалатаЛБних приголосних фонем у південних говорах давньоруської мови двома новими — ZdV і /tV. Внаслідок цього збільшилась у них і кількість фонемних проти-
288 Див.: Залеський A. M. З історії українського вокалізму.— Мовознавство^ 1968, Jfc 5, с. 25.
246 ставлень за ознакою непалатальності — палатальность Якщо до втрати /є/ за цією ознакою в давньоруській мові протиставлялися лише Izl — IzfI9 Isl — IsfI9 Id — /с7, Inl — InrIy III — /17 і /г/ — /г7, то після її втрати виникло ще дві пари таких протиставлень — Idl — IdfI і Itl — IMl9 що їх, разом з давнішими, успадкувала українська мова.
