История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
та ін.; у говорах російської мови — [е], [е], [іе], [іе], [іе], [і] тощо. В діалектах словенської мови нараховується аж шістнадцять рефлексів спільнослов'янського [є]. У польській літературній мові є два рефлекси [є] — [а] І [е], які розрізняються позиційно: ЬІаїу, bielec; аналогічні рефлекси цього голосного й у болгарській літературній мові; лято, летен; у діалектах сербохорватської мови відповідно до давнього [є] вживаються [е], [je], [ije] та [і]: рёка, лес, мера; рщека, лщес, Mjepa; рйка, лйс; у чеській мові як рефлекси [є] виступають голосні [і] та [е], а в словацькій — [е]: ч. biiy, feka, слвц. biely, reka. Якщо зважати на те, що в сучасних слов'янських мовах рефлекси давнього [є] не збігаються, то найімовірніше буде припущення про діалектну диференціацію його артикуляційно-акустичної природи ще на спільнослов'янському грунті.
Не існує єдиного погляду й на вимову [ё] у давньоруській мові. Багато відоми^ дослідників (Ilf Ф. Фортунатов, Ф. Є. Корш,
270 Див.: Шахматов А. Л. Очерк древнейшего периода истории русского языка, с. И.
271 Див.: Stieber Z. Jak brzmialo praslcwianskie jat*?— Prace Iilologiczneji t, 18, z, 2. Warszawa, 1964.
235 К. Т. Німчинов, М. М. Дурново, Jl. П. Якубинський та ін.) додержуються того погляду, що давньоруський голосний [ё] не відрізнявся від спільнослов'янського і звучав як дифтонг [іе]. Одним із аргументів на користь такого припущення висувалося те, що в ряді північноросійських, північноукраїнських та південнобілоруських говорів, як і в довгих складах словацької мови та в лужицькій,
вимова [іе], відповідно до давнього [є], відома й у наш час 272. Близькі до цієї гіпотези були й міркування О. О. Шахматова, на думку якого дифтонгічну вимову [ё] як [іе] та [еа] давньоруська мова успадкувала від спільнослов'янської 273.
Дифтонгічний характер давньоруського [ё] визнавав А. Ю. Кримський, розглядаючи, правда, лише старокиївський говір X—XI ст. Цей звук він вважав за спадний дифтонг [іа], тобто такий, у якому наголошувався перший компонент, а другий вимовлявся як широкий звук [а]. Своє припущення А. Ю. Кримський аргументував посиланням на дифтонгічну вимову відповідників давнього [ё] у сучасних північних говорах української мови 274. Але О. М. Селіщев, навпаки, рішуче заперечував дифтонгічність східнослов'янського [ё] й додержувався того погляду, що цей голосний був монофтонгом, який артикулювався, звичайно вживаючись тільки після пом'якшеного приголосноге, як високий, напружений [є] 275.
Ще раніше Є. К. Тимченко, характеризуючи давньоруські говори, що лягли в основу української мови, за його термінологією, праукраїнські, теж припускав, що голосний [ё] у них вимовлявся не'як дифтонг, а як довгий закритий [є]. Свій висновок він обґрунтовував існуванням у сучасній українській мові кількох відповідників давнього [ё] — [і], [іе], [іе], [е], [и], а також тим, що перед цим звуком з'являвся на початку слова приставний [j], який засвідчують і ранні давньоруські писемні джерела 276: 1ьденіие (Ізб. 1073, 55), tbcrtiu (56, 116 зв.), п>ша (119 зв.), п>да (Ізб. 1076, 227). Аналогічного погляду на артикуляцію східнослов'янського [е], хоч і з деякими модифікаціями, додержувався П. Я. Черних, який підкреслював, що цей голосний вимовлявся як дуже вузький [е] і що він ще не втратив своєї довготи й тому міг переходити в дифтонг [іе] 277.
В останній час висуваються серйозні аргументи проти розуміння
^ лише як дифтонга [Те], і припускається, що він у переважній частині східнослов'янських говорів вимовлявся як закритий [є], який був голосним середньо-верхнього підняття. На кбристь такого припущення промовляє, по-перше, те, що в багатьох сучасних ро-
272 Див.: Дурново Я. Я. Очерк истории русского языка. М.— Л., 1924, с. 114.
273 Див.: Шахматов А. А. Очерк древнейшего'периода истории русского языка, с. 116.
274 Див.: Крымский А. Украинская грамматика, т. 1, вып. 1, с. 204.
275- Див.: Селищев А. М. Славянское языкознание, т. 1, с. 91.
Див.: Тимченко Є. К. Курс історії українського язика, Вступ і фонетика. K., 1927, с. 113.
Див,: Черных П. Я* Историческая грамматика русского языка. M., 1954,-
с. 123.
236 сїйських говорах на місці давньоруського [є] вимовляється [є],
а також дифтонг [іе], відомий і окремим північноукраїнським діалектам; про це, по-друге, свідчить і розвиток давньоруського [є] в напрямі до [і]. Крім того, вимову [є] як закритого голосного [є] підтверджують, на що звернув увагу П. С. Кузнецов 278, показання ранніх східнослов'янських пам'яток, які розрізняли літери є та Ъ; в них старослов'янський голосний [є], артикуляція якого відкрита, близька до [а], давньоруські переписувачі часто передавали літерою є, а не fc, напр.: срєдоу (Ізб. 1073, 78 зв.), себе (47 зв.), створи себе (Ізб. 1076, 80 зв.), времА (Є. Арх. 1092, 87), по брєгоу (56 зв.), древо (151), дав. відм. тебе (106 зв.), себе (105) відповідно до давньоруського тобЪ, собЪ.
Погляд, за яким [ё] у давньоруській мові вимовлявся як вузький закритий [ё], у сучасній науці найбільш обгрунтований і тому найбільш прийнятий, хоч немає, звичайно, підстав, для заперечення й того, що жива народна мова східного слов'янства, поширена на великих просторах, завжди мала певні діалектні відмінності, отже, в ній могли існувати локальні звукові варіанти тієї самої фонеми /є/, зокрема правдоподібно, що одним із таких варіантів виступав
