История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
У російських говорах, як і в більшості білоруських, відсутні будь-які наслідки процесу нового подовження етимологічних [о], [е], зовсім не засвідчують його писемні пам'ятки з території поширення цих говорів. Отже, цілком закономірним є заперечення того погляду, що для північного й східного наріччя давньоруської мови теж будо властиве подовження етимологічних [о], [е] у нових закритих складах. Як справедливо зазначає Ф. П. Філін, «довести таке короткочасне подовження і потім скорочення не можливо, до того ж у такому припущенні немає жодної потреби» 223.
Подовжені [о], [е] не становили, звичайно, самостійних фонем, а були лише позиційними варіантами фонем [о], [е].
Pqqp MjT n qptfrTflfiTfnrn-^Jojv ОДНИМ 3 ЛОКаЛЬ-
них явищ у системі східнослов'янського вокалізму, пов'язаних із занепадом зредукованих, є виникнення приставного [і]. Пристав-¦ний [і] розвивався в південно-західних діалектах давньоруської мови перед сонорними приголосними на початку слова, якщо після сонорних був зредукований [ъ] або [ь] у слабкій позиції, напр.: ръжа ->• іржа, мьгла ->• імла. Часокількісне скорочення зредукованого, що розпочалося на слов'янському грунті досить рано, а потім і повна його втрата відбивалися на якості наступного сонорного, який внаслідок цих процесів посилював своє звучання. Подальший розвиток такого сонорного в різних діалектах відбувався неоднаково. В одних із них він поступово втратив набуте додаткове звучання, а в інших за рахунок цього звучання виділив голосний [і], тобто розклався на два звуки — [і] + сонорний. Виникнення початкового приставного [і] перед сонорним зрідка засвідчують дав-
Див.: Аванесов P. Я. Вопросы образования русского языка в его говорах.— Вестн. Моск. ун-та, 1947, № 9, с. 130; Булаховський JI. А . Питання походження української мови, с. 190—191.
??8 Филин Ф. П, Происхождение русского, украинского и белорусского языков, с. 221,
198 ньоруські пам'ятки південно-західного походження: Илва (Є. Гал. 1283, 133). Частіше відбивається цей процес у староукраїнських та старобілоруських пам'ятках, наприклад, ильвъвски (Рус., гр. 142, 65), имова, илвовьского (гр. 1408, 70), ilnu, суч. льону (Оп. Луцьк, з., 1552; АЮЗР, VII, І, 183), илвов (КА, 1560, 531), илвом (580), илжеть (Луц., XVII, 63), имчить (К. 3., к. XVII — п. XVIII, 217), ірвьі (265), Ілвовь (Л. Сам., 1720, 15), иллмъ с а дожчъ (Ал. Типі., XVIII, 89), ст.-блр. иръжавмт (Біблія Скорини, XVI, 21), ир'жа (Є. Тяп., 1580, 8), ил'вовъ, илжа (Тайна тайных, XVI, 59) та ін.
Деякі слова з початковим приставним [і] перед сонорним набули в українській мові значення її загальної норми, наприклад, імла, імлистий, іржа, іржавий, іржати, а в інших — приставний [і] зберігається лише в окремих говорах, зокрема в південно-західних: ільвів, ільва, ірвати, ільну, Ільняний, імстити, імховий, імчати (Ж., І, 322—323), в середньодніпрянських Іржищів (також Ир-жищів, Виржищів), ірвонути «Сурмач ірвонувся заперечити, але Оверко його притримав» (ІО. Яновський) тощо< Пор. у білоруській літературній мові: ілгун, ілгаць, ільгота, ільготньї, ільдзіна, імгла, гмглістьі, іржа, іржавець, іржавьі, іржаць, іржанне, ільва, (льви (від імен, лев),ілба,ілбьі (від імен, лоб); рос. мгла, мглистый, ржавчина, ржать, льва, лба.
Приставний [і] в українській мові, як і в білоруській, відомий лише перед сонорними [1], [т], [г]; перед [п] він не засвідчений.
Приставний [і] зрідка розвинувся в українській мові, як і в білоруській, у прийменнику к із къ та перед звукосполученням [kl]: ік, наприклад: ік тому сєлу (М., гр. 1378, 34). Пор. «К серцю ік свому» (П. Тичина), икіик сьвяту (Ж.» І, 322), блр. діал. ік; ікло, пор. рос. клык, блр. ікол.
Проте приставний [і] міг виникати й не фонетично, а за аналогією перед [s], вживаному у функції прийменника або префікса, Аналогія до [і] в прийменнику-префіксі из- тут безсумнівна, особливо якщо взяти до уваги оглушення [z] в [s] у позиції перед наступним глухим приголосним. Давньоукраїнські пам'ятки досить часто засвідчують [і] перед fs] у прийменнику-префіксі, напр.: uc своєю (Рус., гр. 1468, ЗО), исъ своимъ (гр, 1499, ЗО), ис симъ, uc своими, искладъ (гр. 1408, 70), исперва (гр, 1460, 111), ис тыми (АЖ, 1584, 120), испросимъ (К. 3., к. XVII — п. XVIII, 153). Поширений у префіксі приставний [і] і перед [з] із [s]: изнаидуть (Рус., гр. 1408, 70), изхотЬлъ (К. 3., 106), изъпочити, изробити (134), извикли (168). Пор. іскласти, іспільник, ісправді, ісприяти (Ж.» І, 324—325). «Ти, жовтенький пісок! Нагодуй моїх діток; І скупай і сповий» (Т. Шевченко).
Виникнення приставного [і] в прийменнику сь, разом з асиміляційними змінами приголосних [s] і [z], спричинилося до злиття в українській мові синтаксичних функцій колишніх давньоруських прийменників съ і изь.
199 Розвинувся секундарний приставний [і] перед початковим [s] у слові іиюв\*- шьдлъ]: ишолъ (Пер., п. XVII, 40). Його виникнення може бути зумовлене аналогією до іти.
Крім [і], перед сонорними, після яких занепав зредукований, міг розвиватись, хоч і рідше, також приставний голосний [о]. Його виникнення відоме всім давньоруським діалектам, що й відбивають всі сучасні східнослов'янські мови: укр. Овруч з д.-р. Въручии (И погребоша Ольга у города Вручога, и есть могила его и до сего дне у Вручего — ПВЛ, 53; в Овручимъ — АЖ, 1584, 85); Альта з д.-р. Ольта -?- Льто (Изидоша пртиву имь на Льто — ПВЛ, 112; и ста на ЛьтЪ — 90), олжа із д.-р. лъжа(1й рабство — п'єдестал, олжа — підпора їй — М. Рильський; рос. вольготный (-?- ольгот-ный льготный), діал. оржаной (-<- ръжанъи), ольняной {<- льніа-нъи), блр. Opuia з д.-р. Ръша (яша Всеслава на Puiu — ПВЛ, 112; и взя Вячеславъ Ръшю — 200).
