История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Обидва ці екстремні, що виключають один одного, погляди видаються не обгрунтованими, якщо розглядати нове подовження етимологічних [о], [е] як процес компенсаційний. А тільки при такому розгляді розкривається причина його виникнення. Отже, це подовження не можна щодо часу його перебігу відривати від процесу занепаду слабких зредукованих [ъ], [ь]. Воно зумовлюється, безсумнівно, часокількісним скороченням зредукованих у слабкій позиції, з чого, як відомо, розпочинається їх занепад. Таким чином, початок скорочення слабких зредукованих і пов'язаний з ним початок подовження етимологічних [о], [е] в часі повністю збігаються. Подальше скорочення зредукованих посилює процес подовження [о], [е], а повний їх занепад одночасно є завершенням цього процесу. Секундарні [о], [е$*жґм0глп підпасти впливові компенсаційного подовження тому, що вокалізація [ъ], [ь] у сильній позиції, яка теж безпосередньо пов'язана з скороченням і занепадом зредукованих у слабкій позиції, завершується тоді, коли доходить свого кінця процес нового подовження етимологічних [о], [е]. Таким чином, секундарні [о], [е] в новому закритому складі (сон, ден' -«-
222 Филин Ф. /7, Происхождение ру^ского^украйнского и белорусского языков, с. 221. 1
196 сънъ, дьнь) і етимологічні [о], [е] за тих самих умов (солг, печ' -«-соль, печь) якісно ніколи не збігалися в часі. Тоді, коли розвинулися секундарні [о], [е] з [ъ], [ь], етимологічні [о], [е], після яких у наступному складі занепав ^редукований, були вже подовжені.
Нове подовження етимологічного [о] писемні пам'ятки засвідчують, починаючи з XIII ст., написанням двох відповідних літер на місці довгого звука: воовьцм (Є. Гал. 1266—1301, 150 зв.), воов-чихъ (ЗО зв.) 223, суч. вівця, діал. карп, вівчих, закарп. вдчих — овечих 224; пізніше — воо(тц)т (Є. Пол. 1307, 104), суч. вітця і деякі інші. Проте такі написання представлені в давньоруських пам'ятках незначною кількістю прикладів, що можна пояснити, певно, відсутністю в тодішній орфографічній традиції бу^ь-яких способів для позначення на письмі подібного подовження голосних.
Подовження етимологічного [е] в новому закритому складі засвідчується досить часто, розпочинаючи ще з другої половини XII ст., написанням літери t 225 на місці е у позиції перед пом'якшеним приголосним, тобто перед таким, за яким занепав зредукований [ь]: камЬньш, изнєсйть (Напис 1161; Xp. 28), рємЬнь (Є. Добр., 1164, 3 зв.), камЪнь (14), пЩь (61), сЬдмь (74), в нЬмь (Є. Гор. XII—XIII, І арк., 2 зв.), слоэюЪныа (2 арк., І), оучїтЬль (Є. Пут. XIII, 159), свгЬдитЬль (163), але свЬдитєлл (178), послоужЬни/є (ЖС, XIII, 3), съмЪшЬним (49), знамЪныа (ЄЛ, к. XIII — п. XIV, 25), оучЪные, (46), корЪньА (114), граблЪныа (126), оучитЪль (179), дЪ-латЪль (189), камЪнь (192), зЪлью (196), свЪдитЪль (298).
У позиції перед складом, у якому занепав зредукований непереднього ряду [ъ], подовження етимологічного [е] одночасно супроводжувалось вцаслідок регресивної асиміляції його лабіалізацією, тобто зміною в голосний [б]: тетъка ->• т'отка, женъка ->-ж'онка, неслъ ->- Hfос, везлъ ->¦ в'оз.
О. О. Шахматов, а за ним і багато інших вчених, вважали нове подовження етимологічних [о], [е] загальним явищем для всіх східнослов'янських діалектів; потім [б], [ё] в північному й східному наріччях давньоруської мови скоротились, а в південному досить рано, ще з XII—XIII ст., підпали різним подальшим змінам 226. Пізніше цей погляд зазнав обгрунтованої критики.
223 Другий приклад не надійний, оскільки місце в тексті, де він вжитий, може бути прочитане з подвійним поділом слів: во одежахъ воовчихъ і во одежахъ во овчихъ. Див. про це докладно: Крымский А. Украинская грамматика, т. 1* с. 147.
224 Див.: Нимчук В. В. Словообразование именных частей речи в закарпатских верхнеприборжавских говорах. Автореф. канд. дие. К., 1962, с. 8.
22§ Ще О. О. Потебня в своему відзиві про працю П. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (Зап. АН, т. 33, 1878 р.) звернув увагу на явище подовження етимологічного [е] й розкрив його природу, але докладно й на великому історичному матеріалі дослідив це фонетичне явище О. І. Соболев-ський, він же ввів і термін «новий Ъ» для назви літери Ь, що ставилася на місці подовженого е (Лекции по истории русского языка, с. 51).
?2? Див.: Шахматов А, А. Очерк древнейпїего периода истории русского языка, с. 298—299.
197 Тепер уже безсумнівним, переконливо аргументованим, власне, традиційним стало твердження про те, що не всі фонетичні явища, пов'язані із занепадом та вокалізацією зредукованих у давньоруській мові, становили загальне для всіх східнослов'янських говорів надбання; серед них було чимало й таких, що локалізувались лише на певній мовній території, тобто мали виразно діалектний характер. До діалектних процесів давньоруської мови належить і нове подовження етимологічних [о], [е]. Хоч визначити точно територію його поширення ще немає можливості, все ж, зважаючи на пізніші рефлекси довгих [о] та [е], можна безпомилково її окреслити лише південними говорами давньоруської мови, в основному тими, на базі яких пізніше сформувалася українська мова та південно-західні діалекти білоруської мови22?. Цим пояснюється також те, що подовження [о], [е] відбилось, правда, щодо [о] не дуже великою кількістю прикладів, у давньоруських писемних пам'ятках XII— XIII ст. тільки південного походження.
