История украинского языка. Фонетика - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
Уже в найдавніших пам'ятках помітне й діалектне членування східнослов'янської мовної території. Деякі фонетичні явища, поширені в діалектах спільносхіднослов'янської мови, очевидно, виникли ще в надрах спільнослов'янської єдності. Так, Ф. П. Філін припускає, що російське а давніше за о в ненаголошеному складі, бо саме о розвинулося з праіндоєвропейського ненаголошеного а, а не навпаки. До того ж акання збереглося неї тільки в південновели-коруських говорах, російській літературній та білоруській мовах, але і в родопському (смолянському) діалекті болгарської мови, в
46 Булаховський JI. А. Зазнач, праця, с. 43.
47 Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода исторйи русского языка.— Энциклопедия славянской филологии, вып. 11, 1, Пг., 1915, с, 16U
23 одному з сербохорватських діалектів і т. ін48. Спорадично воно простежується і в українських говірках 49.
Розглядаючи праруський діалектний поділ, треба мати на увазі, що ізоглоси, які існували в спільносхіднослов'янській мові, часто не збігалися з територією поширення історично засвідчених російської, української і білоруської мов. Як правильно зауважує Ф. П. Філін, «сучасні східнослов'янські мови —продукт складних культурно-історичних змін. Вони походять не безпосередньо із спільноруської прамови, а склалися на базі наріч, на які вона розпалася» ьо. Окремі факти і явища, які тепер засвідчуються східнослов'янськими мовами та їх діалектами, колись могли мати спільноруський характер 51. Наприклад, за рефлексами, які давав колишній rBt староруська мова розпадалася щонайменше на шість діалектних зон52. О. О. Шахматов твердив, що на IX—X ст. у староруській мові було три великих наріччя: південноруське (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Галицько-Волинська земля), східно-руське, або середньоруське (Смоленсько-Полоцька і Ростовсько-Суздальська землі) та північноруське (Псковщина і Новгород-щина).
До ознак, які фіксуються в південних пам'ятках давньоруської мови і які згодом стали характерними для української мови, могли належати чергування у з в (явище, спільне з білоруською мовою), перехід Ъ в і (явище, спільне з північноросійськими говорами), перехід е в о після шиплячих та j (зокрема в формах дієприкметників), вживання фрикативного г (явище, спільне з білоруською мовою і південноросійськими говорами), утворення середнього и, велике поширення закінчення -ови (-еви) у дав. відм. одн. чол. роду, збереження кличної форми, закінчення -Ъ в род. відм. одн. іменників з основами на -ja (землЬ > землі), уживання флексії -мо в 1 ос. множини різних часових форм, можливо, поширення -Ъ- в формах наказового способу під впливом,аналогії І утворення форм імперфекта на -ть.
Усі ці риси трапляються в пам'ятках XI—XII ст., що походять з південної Русі, зокрема в збірках великого князя Святослава 1073 і 1076 років, «Руській Правді», житіях Феодосія Печерського та Бориса і Гліба, в Галицькому євангелії 1144 р., у «Тринадцяти словах Григорія Богослова» XI ст. та ін,
Чергування у з в — спільна риса сучасних української та білоруської мов. Вона розвинулася, очевидно, не пізніше XII ст., хоч за пам'ятками вперше фіксується в останній чв0рті XIII ст.: в сЬбе (смол, грамота 1284 р.), вдобь замість удобь (Псалтир 1296 р.). Про
48 Див.: Филин Ф. Я. Происхождение русского, украинского и белорусского языков, с. 114.
49 Там же, с. 139.
50 Там же с. 114.
51 Див.: Котков С. И. Памятники русской письменности и историческая диалектография. — Вопр. языкознания, 1975, JMb 2, с, 20,
& Див.: Филин Ф. Я. Зазнач, праця, с. 114,
24 можливість вимови t як і свідчать такі приклади з пам'яток цього часу: написання ниции замість нЬціи —5, въ ebpu замість въ еЬрЪ — 17 б, нимаш. замість нЬміа — 142, исцили замість исцЪли — 162 б, въ разуминию замість въ разумЪнию —264, видома замість єЬдома —6 в Ізб. Св. 1073 р., сицими —66 і сицЪми —50 в Житії Феодосія Печерського, витви замість вЪтвЪ в Тріоді пісній Мойсея Киянина та ін 53. На користь переходу t в і може свідчити топонімічний матеріал, скажімо, написання Зимигола поряд із ЗимЬгола в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах і под 54. Найдавніші південноруські пам'ятки засвідчили перехід е в о після шиплячих, але здебільшого в морфологічних категоріях, зокрема у відмінкових формах активних дієприкметників: дьржащомъ («Слово Ипполита», XII ст.), не рассуждающомъ, носящому («ЛЪствица», XII ст.), пожившомъ, приемьиомоу, стоящомъ («Тріодь Мойс. Киянина», XII—XIII ст.) та ін. Як свідчення того, що на півдні Київської Русі г вимовлявся як.фрикативний звук, наводять ряд пропусків літери г або написання її як х в давніх пам'ятках. Так, в Ізб. 1073 р. знаходимо мночьстьныихъ замість многочьстьныихъ —264, в Ізб. 1076 р. — изниієть замість изгниють —237, сърЪшу замість съгрЪ-иіу — 1 б, у Словах Григорія Богослова XI ст. — ходъ замість годъ —146, у написі на чарі чернігівського князя Володимира Давидовича близько 1151 р. — своего осподаря і под. 55 З XII ст. в пам'ятках відображається поплутання ы та и, що свідчить про початки їх збігу в одному звукові. Так, у Житії Феодосія Печерського XII ст. знаходимо ти замість ты —50; це фонетичне явище знайшло відбиття і в написанні помозыте на фресці «сорока сева-стійських мучеників» у Київському Софійському соборі. Процес збігу голосних ы та и в одному звукові відбувався в цей час і в інших слов'янських мовах.
