Курс современного украинского литературного языка, часть 1 - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
6 представлені слобожанські говори, що своїм походженням спільні з полтавськими і київськими та близькі до них своїм складом.
Т. Г. Шевченко був першим справді народним українським поетом, в його геніальних революційних творах найповніше втілювались думки, прагнення і сподівання народу. Він став творцем нової української літературної мови. Широко використовуючи мову широких народних мас південної Київщини, багатющі мовні скарби народної творчості та літературно-мовні надбання своїх попередників, Шевченко підніс українську літературну мову на вищий, якісно новий рівень розвитку. Поєднуючи свою суспільну діяльність і літературну творчість з суспільною діяльністю і літературною творчістю російської революційної демократії, збагачуючи українську літературу скарбами прогресивної світової культури, він відкрив нові можливості української літературної мови в задоволенні суспільних потреб українського народу.
Синтезуючи в органічну єдність живу народну мову й літературно-мовну спадщину, поширюючи тематику української літератури, Шевченко поповнює словниковий склад, розвиває синтаксис, виробляє, удосконалює і усталює граматичні та фонетичні норми української літературної мови, розширює її стилістичні можливості.
Українська літературна мова після Шевченка збагачується, розвивається й удосконалюється в творах таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, М. П. Старицький, І. К. Тобілевич, Панас Мирний, П. А. Грабовський, І. Я. Франко, Леся Українка, М. М. Коцюбинський та ін.
Крім структурних рис середньонаддніпрянських говорів, українська літературна мова засвоює і синтезує також окремі граматичні, фонетичні й лексичні особливості інших діалектів південно-східного наріччя, а також окремі риси говорів північного та пів-денно-західного наріч української мови, наприклад, стверділу вимову приголосного р на кінці слова (косар, писар) і шиплячих у формах типу лоша, курча, біжать, лежать, приставний н у різних відмінкових формах предметно-особового займенника він у позиції після прийменників (до нього, у нього, на ньому) тощо.
Однак українська літературна мова, як і більшість мов у царській Росії, не мала умов для свого нормального розвитку. Царизм душив творчі сили народу, намагався посіяти недовір'я між трудящими різних національностей, прагнув утворити перешкоди для їх об'єднання в боротьбі проти поміщицько-капіталістичного ладу. З цією метою, поруч з іншими заходами, царський уряд посилював національний гніт, забороняв розвиток національних літературних мов. Українська літературна мова була позбавлена можливостей нормального розвитку. Циркуляр царського міністра внутрішніх справ Валуєва, виданий у 1863 p., проголошував, що «ніякої особ-
7 ливої малоросійської мови не було, немає й бути не може». Царським указом 1876 р. заборонялося друкувати книги українською мовою в Росії, ввозити українські книги з-за кордону, а також влаштовувати українські вистави та друкувати тексти українських пісень під нотами.
Такі ж несприятливі умови для розвитку української літературної мови були й на території Західної України, яка страждала під подвійним гнітом — соціальним і національним.
Українська літературна мова зазнала перешкод у своєму розвитку і від українських буржуазних націоналістів, які, виходячи з політичних настанов, спрямовували її у вузькі діалектні межі, намагалися прищепити їй старі, віджилі форми, прагнули відірвати українську мову від братньої російської і створити штучну літературну мову, чужу українському народові.
Якщо уряди і панівні класи царської Росії та цісарської Австро-Угорщини бажали заборонити українську мову, то прогресивні діячі російського народу ставали на її захист, боролись за її нормальний розвиток. Ще в 60-х роках XIX століття права української літературної мови на вільне існування відстоювали видатні російські революційні демократи Чернишевський і Добролюбов, постійно піклувався про її розвиток основоположник російської пролетарської літератури О. М. Горький; проти заборони українського друкованого слова виступали такі видатні російські вчені, як акад. Шахматов, Корш, Фортунатов і ін.
За вільний і всебічний розвиток української мови весь час боролася Комуністична партія. Вона доводила, що заборона користуватися рідною мовою гальмує формування духовних сил пролетаріату, що політика національного гноблення відвертає увагу широких мас трудящих від питань соціальних, від питань класової боротьби в бік питань національних і цим затримує становлення їх класової свідомості, що політика національного гноблення часто переходить у політику нацьковування однієї нації на іншу,— тому Комуністична партія рішуче і послідовно вела боротьбу проти будь-якого національного гніту, в тому числі і проти зневажання й пригноблення національних мов.
Ще в «Програмі Російської соціал-демократичної робітничої партії», прийнятій на II з'їзді партії в 1903 році, висувалося як одне з найближчих політичних завдань повалення царського самодержавства і утворення демократичної республіки, конституція якої забезпечувала б «право населення діставати освіту рідною мовою», «право кожного громадянина висловлюватися рідною мовою на зборах; запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місцевих громадських і державних установах»1.
