Курс современного украинского литературного языка, часть 1 - Жовтобрюх М.А.
Скачать (прямая ссылка):
1 Слова література, літературний походять від латинського слова Iittera — «буква».
4 рюються й закріплюються і в усному вжитку. Таким чином, створюються дві форми загальнонаціональної літературної мови — писемна і усна.
В основі загальнонаціональної літературної мови завжди лежить жива народна мова. «Поділ мови на літературну і нарсйну,— писав О. М. Горький,— означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, «сиру» мову і оброблену майстрами»1.
Проте поняття «національна мова» і «літературна мова» не є тотожні; перше з них значно ширше від другого: воно включає не тільки літературну мову, а. й різні територіальні діалекти, яким властиві окремі лексичні, граматичні та фонетичні особливості, що відрізняються від загальнонаціональних літературних норм. Якщо літературна мова обслуговує всю націю в цілому і має писемну й усну форми, то використання місцевих діалектів обмежується лише усним вжитком у населення певної території. Національна мова включає також і різні мовні особливості, що властиві представникам окремих професійних чи соціальних груп, тобто так звані професійні діалекти й соціальні жаргони, які характеризуються наявністю в них специфічних слів і виразів, відсутніх у загальнонародній мові.
Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у певному взаємозв'язку, хоч на різних етапах суспільного розвитку взаємовідношення між ними виявляється по-різному. Сучасна літературна мова, будучи загальнонаціональною, уже своїм походженням зв'язана з місцевими діалектами, в її нормах насамперед відбивається лексична, фонетична і граматична система того діалекту, який ліг в основу формування національної мови. Але, крім того, літературна мова, особливо її словниковий склад, безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Впливом діалектних особливостей на літературні норми пояснюється виникнення окремих паралелізмів і варіантів у цих нормах, а чдсто й поступова зміна їх.
Однак чим більш усталені норми літературної мови, чим глибша традиція їх уживання, тим менш помітний вплив на них особливостей народних говорів. При наявності в літературній мові уже вироблених і загальноприйнятих норм, використання без спеціальної стилістичної настанови діалектизмів, які порушують такі норми, не тільки не збагачує літературної мови, а, навпаки, негативно впливає на неї. Ось чому потрібна боротьба із зловживанням у літературній мові місцевими словами, діалектними граматичними формами та місцевою вимовою, які порушують загальнонаціональні літературні норми.
Літературна мова з свого боку постійно впливає на місцеві говори і сприяє перебудові їх системи в напрямку зближення з
1O-M. Горький, Про літературу, K., 1954, стор. 242.
5 загальнонародною національною мовою. Особливо активно здійснюється цей вплив тоді, коли весь народ у зв'язку з загальним культурним зростанням через школу, художню літературу, пресу, активну участь у громадсько-політичному житті засвоює літературні норми. У всій повноті такий вплив спостерігається зараз у мовах народів Радянського Союзу.
§ 2. Українська літературна мова
Сучасна українська літературна мова всебічно обслуговує багатогранне життя української соціалістичної нації, яка спільно з усіма іншими соціалістичними націями нашої Вітчизни успішно будує комуністичне суспільство. Українською літературною мовою користується українське населення і за межами Радянського Союзу, наприклад, у Польщі, Чехословаччині, Румунії, Канаді, де працюють українські школи, видаються українською мовою книги, газети тощо.
Українська національна мова сформувалася на основі серед-ньонаддніпрянських говорів. Граматична будова, словниковий склад і фонетична система сучасної української літературної мови також засвоїли найбільше рис саме цих говорів, наприклад, закінчення давального відмінка однини -ові, -еві в іменниках чоловічого роду (братові, бригадирові, Василеві); закінчення давального і місцевого відмінків однини -і в іменниках м'якої групи (волі, землі, солі, наземлі,у морі, на кінці) ; закінчення орудного відмінка -ою в однині іменників, прикметників і займенників жіночого роду (дорогою, сестрою, рідною, молодою, вашою, нашою); форми іменників середнього роду на -ння, -ття (значення, взуття); закінчення називного відмінка однини -ш у прикметниках м'якої групи чоловічого роду (синій, житній), суфікс -/ш- у формах вищого ступеня прикметників (рідніший, ясніший); відмінкові форми особових займенників мене, тебе, мені, тобі та зворотного себе, собі; пом'якшену вимову т у дієслівному закінченні третьої особи (робить, сидить, роблять, сидять); секундарний голосний і на місці давньоруських о та ев новому закритому складі (стіл, сіль, піч) і на місці дифтонга t у будь-якій позиції (вік, літо, на стіні); давню пом'якшену вимову приголосного р на початку складу (рябий, рясно, косаря) та інші.
Норми нової української літературної мови починають складатися ще з кінця XVIII і першої половини XIX століття. Вони зароджуються насамперед у творах І. П. Котляревського, який в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» вперше широко використав у літературі народні полтавські говори; далі їх відшліфовують і закріплюють в літературному вжитку такі письменники, як Є. П. Гребінка, JI. І. Боровиковський, мова яких сформувалася на основі полтавських говорів, та Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, в творах якого
