Современный украинский язык - Горпинич В.О.
ISBN 5-11-004832-0
Скачать (прямая ссылка):
Відрізнити справжню елізію від псевдоелізії допомагають історичні та етимологічні дослідження. Структурна невідповідність між основою мотивуючого і твірною основою мотивованого слова формується як справжньою елізією, так і псевдоелізією, яка з точки зору синхронії сприймається як елізія топоформантів -ів (Кий-ів, MamycAe), -івк-а (Балан-івка).
В історії українського словотвору відомі й інші типи усічення: 1) афереза — усічення початкових складів слова (Тоній < Антоній, Варка < Варварка); 2) синкопа — усічення середньої частини слова (Міца < Маріца, Ілка < Ілонка)\
3) апокопа — усічення кінцевих частин слова (Клим < Кли-ментій, Магда < Магдалина, підпис < підписати); 4) абревіація — усічення компонентів словосполучення (літфак < літературний факультет). Але жодний з них не можна віднести до елізії, тому що усічення в цих словах не є засобом підготовки основи до сполучуваності з дериватором, не передбачає заміну деформанта формантом. Усічення тут виконує не морфонологічну функцію, а словотвірну. Це спосіб словотворення, що є предметом дериватології.
§ 123. ІНТЕРФІКСАЦІЯ
Якщо при трансформації в мотивоване слово основа мотивуючого слова з певних причин не піддається елізії і словотвірний акт не може здійснитися, тоді виникає альтернативний щодо елізії процес інкорпорації до складу основи такого структурного елемента, який вступає в морфонологічні зв’язки з неелізованою основою та дериватором і завершує процес творення слова. Наприклад, від слова кіно не можна утворити іменник із значенням особи за допомогою суфікса -ник, тому що заважає звук [о]. Його не можна елізувати, оскільки зміниться значення кореня (пор. кін-). Щоб завершити словотворення, між твірним словом і суфіксом вводиться податковий елемент (ш): кіно+ш+ник. Пор. приклади такого типу: бійці — бійцівський (бійц+ів+ський), Тараща — таращанський (таращ+ан+ський), Ялта — ялтинський (ялт+ин+ський), вуз — вузівський (вуз+ів+ський), Пенза — пензенський (пенз+єн+ський), Уфа — уфімський (уф+ім+ський), Марі — марійський (Марі+й+ський), без
189
дна — безодня (без+о+дня), брати — зібрати (з+і+брати), тут — тутешній (тут+еш+ній), там — тамтешній (там+теш+ній), там — тамошній (там+ош+ній). У цих прикладах такими додатковими елементами є звукові комплекси та окремі звуки: -ів-, -ан-, -ин-єн-, -ім-, -й-, -о-, -і-, -еш-,
-теш-, -ош-. Це асемантичні (незначущі) “прокладки”, структурні елементи, які з’являються між морфемами, виконують тільки з’єднувальну функцію, не вносять ніяких додаткових відтінків до значення мотивованого слова. їх називають інтерфіксами. Це морфонологічне явище вперше описав М. С. Трубецькой, а термін ввели М. О. Сухотін і М. В. Панов. О. М. Тихонов інтерфікси називав структемами. Процес застосування інтерфіксів одержав назву інтерфіксації, у французькому мовознавстві — інтеркаляції.
Інтерфікс не є морфемою чи морфом, оскільки йому не притаманне значення, він не вживається як самостійний звуковий сегмент і не є засобом формотворення чи словотворення (як суфікс, префікс, флексія, корінь). Проте у слові він виконує морфонологічну функцію — сприяє валентності, сполучуваності морфів у слові. Наприклад, у прислівниковому прикметнику: тоді — тодішній (тоді+ш+ний); у складних словах: пароплав (пар+о+плав). Таким чином інтерфікс бере участь у творенні слова і входить до його структури. Він є складовою і невід’ємною частиною багатьох слів.
Термін “інтерфікс” вживають у вузькому (І. І. Ковалик, В. В. Лопатін) і широкому значеннях (О. А. Земська). При вузькому розумінні до інтерфіксів відносять лише сполучні звуки в композитах: 1) -о-, -е- між коренями (водосховище, земпетрус)\ 2) -ox-, -и-, -о- після числівникових основ (двохсотий, семикласник, двостопний); 3) -е-, у зворотному за-
йменнику (себелюбство, собівартість); 4) -а- після числівникових основ (сорокаденний); 5) -и-, -й- у дієслівних основах (перекотиполе, Гуляйполе)\ 6) -а-, -я- та інші, омонімні закінченню Н. в. у назвах типу Тулауголь, Грузія-фільм. При широкому розумінні до поняття “інтерфікс” відносять і сполучні звуки між компонентами композиторів, і асемантичні “прокладки” між префіксами та коренями (зігнути, відігнути, підібрати), між фіналями основ та твірними суфіксами (порт — порт+аль+ний, гормон — гормон+аль+ний; свято — свят+еш+ний, коли — коли+ш+ній тощо).
Інтерфіксація виникає за умов, коли: 1) неможливе усічення фіналі твірної основи, яке сприяло б валентності (пе-теу+ш+ник)\ 2) на стику твірних частин слова знаходяться несумісні за значенням і будовою морфеми (дипломат+ +нич+ати, махн+ов+ський); 3) на стику твірних морфів у
190
кінці слова виникає зіяння (учи+л+ище, чисти+л+иіце); 4) на стику твірних морфів виникає велике скупчення приголосних (з+і+брати, війт+ів+ський)', 5) твірною основою виступає односкладовий корінь (поп+ів+ський, спас+ів+ський, біс+ів+ськиії)\ 6) усічення фіналі твірного слова відбулося, але сприятливих умов для сполучуваності не склалося (,жи(ти)+л+ець); 7) основа твірного невідмінюваного іменника закінчується голосним звуком, у східнослов’янських мовах іменні основи закінчуються завжди приголосним (шосе+й+ний, купе+й+ний, реле+й+ний); 8) якщо твірною основою виступає нескладовий корінь: два — двійка (ідв+ій+ка), три — трійка (тр+ій+ка).
