Современный украинский язык - Горпинич В.О.
ISBN 5-11-004832-0
Скачать (прямая ссылка):
138
Діахронію не слід ототожнювати з історією, синхронію — із сучасністю (відповідно діахронний — з історичним, синхронний — із сучасним). Діахронія у словотворенні — це перетворення твірного слова в похідне, а історія словотворення — це періодизація певних словотвірних явищ (час формування певних словотвірних моделей та словотвірних суфіксів), активізація і формування певних словотвірних способів (наприклад, у наш час — абревіація і універбіза-ція), формування консонантних формантів і твірних основ після занепаду редукованих (суфікси -н-, -к-, -с'к- з давньо-рус. -ьн-, -ьк-, -ьс'к-) і т. ін.
Сучасне не завжди синхронне. Сучасне словотворення єдіахронним: 1) творення сучасних абревіатур: УТН (Українські теленовини), УРП (Українська республіканська партія), КСП (колективне сільське підприємство); 2) творення суфіксальних похідних від сучасних новотворів: фермер — фермерство, рекетир — рекетирство, а синхронне — не завжди сучасне, тому що на рівні одночасових відношень можна вивчати і давнє словотворення.
Отже, словотворення — процес діахронний. Інша річ — аспекти дослідження словотворення. Вони можуть бути і діахронними, і синхронними. Якщо словотворення вивчається відповідно до його природного вияву, то такий аспект є діахронним, тому що сам об’єкт дослідження діахронний.
Однак у процесі дослідження з певними гносеологічними завданнями можна зосередити увагу на відповідних словотвірних явищах, що співіснують одночасно, зафіксувати їх і науково інтерпретувати. Наприклад, можна описати за писемними пам’ятками XIV ст. одночасно співіснуючу сукупність, характер, структуру і функції словотвірних формантів (чи інших словотвірних явищ) української мови періоду завершення її формування як окремої системи. Висновки будуть вагоміші, якщо цей аспект дослідження виявиться “мінімум двосинхронним: епохи А і епохи Б” (О. О. Реформатський). Такий аспект вважатиметься синхронним.
§71. СТАТИЧНИЙ І ДИНАМІЧНИЙ АСПЕКТИ СЛОВОТВОРУ
Українська дериватологія так само, як і дериватологія інших слов’янських мов, зароджувалась як статична, аналітична. Всі (або майже всі) студії з питань словотвору ставили перед собою завдання пояснити, як утворилося те чи інше слово або група певних слів. Аналітична (статична) дериватологія глибоко опрацювала методику словотвірного ана-
139
лізу існуючих у мові слів, їх поділ на твірну основу і формант, виявила словотвірні моделі, словотвірне значення, системну організацію словотвірних процесів, описала морфонологічні явища на міжморфемних швах тощо. Теоретичні основи аналітичного аспекту були закладені у мовознавстві ще до 1917 р. і найглибше опрацьовувалися пізніше (праці Г. О. Винокура, В. В. Виноградова, 1.1. Ковалика, С. П. Ca-мійленка, М. М. Шанського, О. А. Земської, Н. О. Янко-Триницької, В. В. Лопатіна, І. С. Улуханова, О. М. Тихонова та ін.). Важливим досягненням аналітичної дериватології було також обґрунтування поняття словотвірного правила. Воно визначало закономірності в побудові похідних слів, у сполучуваності твірних морфів, їхні видозміни в процесі словотворення, обмеження в словотворенні та шляхи їх подолання. Цей підхід збагатив мовознавство значними здобутками. Проте Л. В. Щерба ще у 1928 р. говорив про те, що дериватологія здебільшого пояснює, як утворилися вже існуючі в мові слова, а варто зосередитися на тому, як треба їх утворювати для висловлювання дуМки. Фактично було вказано на необхідність у функціональному (динамічному) аспекті, який розглядає словотворення як процес реалізації системних можливостей слів на основі внутрішніх структур-но-семантичних єдностей і протиставлень, як процес пошуку відкритих і закритих шляхів реалізації словотвірної моделі, як процес вибору між можливими і неможливими реалізаціями, як процес акомодації структури твірних морфів, як процес пошуку шляхів і засобів подолання обмежень у сполучуваності твірних морфів, як процес послідовного застосування різноманітних правил, що в кінцевому результаті приводить до закономірної появи необхідного слова.
Певним кроком у цьому напрямі була аплікативна породжуюча (генеративна) граматика С. К. Шаумяна і відповідні праці П. А. Соболевої. Однак вона не виправдала себе, оскільки пропонувала надто абстрактну модель породження слів, яка не враховувала великого розмаїття семантичних видозмін при трансформації твірного слова в похідне.
Динамічний аспект структурно-семантичного характеру дав можливість відносно повно і всебічно пізнати й осмислити закономірності словотворення, сформулювати найголовніші правила творення похідних, виявити існуючі в мові структурно-семантичні обмеження в сполучуваності твірних морфем, виробити теоретично обґрунтовані наукові принципи прогнозування у словотворенні і вийти на проблеми словотвірного синтезу. В українському мовознавстві ця про-
140
блема розв’язувалася автором цього посібника на матеріалі лідтопонімних прикметників (ад’єктонімів) і назв жителів (катойконімів); див. його праці: “Теоретичні питання відто-понімного словотвору східнослов’янських мов” (К., 1973), “Відтопонімні прикметники української мови” (К. 1976), “Назви жителів в українській мові” (К., 1979), “Словник відтопонімних прикметників і назв жителів України” (К., 1994. —Т. 1—2).
