Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Нерідко в подібних мемуарах зустрічаються спогади не про один, а про декілька університетів, в яких мемуаристу доводилося вчитися і працювати. Наприклад, професор фізики В. І. Лапшин навчався у Петербурзькому університеті і Професорському інституті у Дерпті, а викладав у Харківському і, згодом, Новоросійському університетах; видатний історик М. І. Костомаров навчався у Харківському, а викладав у Київському і Петербурзському університетах.
У більшості випадків мемуари професорів та діячів освіти писалися з розрахунком на публікацію. Вартими уваги у цьому відношенні є вже згадувані раніше спогади М. І. Костомарова. Перший варіант його «Автобіографії» був створений для того, щоб «зберегти для нащадків... ті факти, які були б цікавими не тільки для його біографів, але й для май-
264
AO 200-річчя ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
бутніх істориків того часу, до якого належить найбільш цікава епоха його життя» [ 5, с. 192 ]. Подібна установка характерна практично для усіх професорів, що зважилися залишити спогади про своє життя. Виключенням є друга «Автобіографія» М. І. Костомарова, походження якої було досить незвичайним, навіть у деякому роді трагічним. Про це у передмові до неповного (1890) і повного (1922) видань цієї «Автобіографії» згадує дружина історика Г. Л.Костомарова: «На початку 1875 р. Микола Іванович був тяжко хворий на тиф... Одужував він повільно, зір його погіршився зовсім. Розбитий душевно і фізично, він повинен був підкоритися припису лікарів, що під загрозою сліпоти заборонили йому наукову діяльність... Такий вирок лікарів ще більше пригнічував моральний стан Миколи Івановича. «Жити без діла, — говорив він, — це гірше за смерть, а осліпнути — це жити без діла». В цей час один з приятелів порадив Миколі Івановичу продиктувати впродовж літа свою біографію. «Але хіба можливо писати чи диктувати про себе цілі місяці і кому потрібна його біографія?» — говорив Микола Іванович... Проте, як не важко було писати про себе, він був змушений прийнятися за це завдання для того, щоб «вбити час» [4, с. 1 ]. Однак і в цьому випадку, коли сам автор скептично ставився до написання мемуарів, його близькі та друзі думали про можливість їх обнародування.
Важливим етапом у джерелознавчому вивченні мемуарів є з’ясування соціального становища і роду занять автора. Безумовно, різностанових за походженням мемуаристів зближало те, що всі вони належали до освіченого товариства, в якому станові відмінності пом’якшувалися під впливом освіти і особистих заслуг, однак остаточно ці відмінності ніколи не зникали. Звернемося до найбільш помітних мемуарів, присвячених Харківському університету 30-х років XIX ст. Дрібномаєтковий дворянин С. Л. Геєвський, згодом відомий харківський літератор, вступив до університету, щоб потім мати можливість влаштуватися на службу. Згадуючи роки свого навчання в університеті, він повідомляє передусім про студентський побут, стан викладання, скрутності студентського життя. Іншому автору, М. Ф. Оже-де-Ранкуру, що належав до студентської аристократії, запам’яталися в першу чергу літературні та музикальні вечори, бали, відвідування театру. Про навчальний процес він згадує лише побіжно. При порівнянні цих мемуарів, написаних людьми, що належали до одного, дворянського, стану, але до різних його прошарків, виявляються разючі відмінності у тематиці. Тільки декілька сюжетних збігів дозволяють встановити, що їх автори навчалися в університеті майже одночасно.
Як уже відзначалося, більша частина мемуарів була написана колишніми студентами. Серед авторів переважали випускники історико-філо-логічного факультету, дещо менше було юристів та медиків, і зовсім незначну групу становлять випускники фізико-математичного факультету. Напевне, така перевага гуманітаріїв серед авторів спогадів обумовлена їх професійними навичками, схильністю до літературної діяльності. Порівня-
В. Ю. Іващенко. Мемуари з історії Харківського університету..
265
но велика кількість авторів-медиків пояснюється, скоріш за все, тим, що за чисельністю студентів медичний факультет був найбільш значним.
Першорядне значення для встановлення точності викладених у спогадах подій та їх можливих викривлень має фактор часу. Як правило, автор рідко вказує точну дату складання своїх спогадів, тому встановлювати її частіше за все доводиться по непрямим вказівкам: по висловлюванням про вік мемуариста під час написання мемуарів чи згадкам про кількість років, що відділяють мемуариста від зазначених подій. Однак в деяких випадках відсутні навіть такі вказівки, і датувати джерело можна тільки приблизно.
Середній вік авторів орієнтовно становить 50-60 років, тобто більшість мемуаристів у спогадах про юнацькі роки підсумовують весь свій життєвий досвід. Інколи мемуари писалися досить довго: С. Л. Геєв-ський почав роботу над «Автобіографією» в 1847 р. і продовжував її до самої своєї смерті в 1862 p. В інших випадках робота займала декілька тижнів або місяців. Так сталося зі спогадами М. М. Ковалевського, що були написані на початку І світової війни, коли автор був інтернований австрійською владою в Карлсбаді.
