Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Учасники українсько-американської конференції істориків у жовтні 1994 року відзначили вибухонебезпечність кримської проблеми, при-
244
ІСТОРІОГРАФІЯ TA СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ
чому канадський політолог Д. (І.) Яворський вказав на нерішучість київської влади в боротьбі з сепаратизмом. З точки зору Р. Солчаника, напруженість питання щодо належності Криму демонструє небажання Росії визнати незалежний статус України, а турецький вчений Д. Б. Ce-цер категорично заявив : якщо Крим буде у складі Росії, небезпека для Туреччини залишатиметься досить суттєвою [19, S. 729].
Докторантка Лондонської школи економічних та соціальних наук Д. Cacc з повним правом писала, що Крим є прикладом етнографічного музею, що українці недарма називали його «кокардою на грудях землі», росіяни — брильянтом у короні. Але в 90-х роках XX ст. його стали порівнювати з Нагірним Карабахом, спусковим гачком для третьої світової війни. Хоча засоби масової інформації перебільшували складнощі кримської проблеми, але напружена атмосфера дебатів, різних заяв виправдовувала авторів. В 1994 році Кримський півострів міг перетворитися, за словами Д. Сасс, в іскру, яка загрожувала розірвати Україну на частини і поставити під сумнів її виживання [20, р. 83-84]. Між тим Т. Кузьо переконує в іншому: надто мало спільного в російсько-українському конфлікті з проблемами типу Індія-Пакистан чи Хорватія-Сербія. Бо якщо для України головною небезпекою її незалежному статусу залишається позиція Росії, то для останньої Україна не становить найменшої загрози (до 2005 року бойовий потенціал української армії може становити лише 20 відсотків від рівня 1992 року [21, с. 40]. Тому запевнення міністра закордонних справ Великобританії М. Рифкінда в наявності ризику війни за Крим, порівняння В. Жириновським півострова з Кувейтом у плані можливого російське-українського конфлікту — безпідставні [22, р. 1-2].
Виступаючи ЗО травня 1998 року на конференції славістів у Оттаві, професор М. Молчанов підкреслив: криза 1994-1995 років у Криму мала б набагато гірші наслідки, коли б крайні погляди російських націоналістів розділяла найвища еліта країни. Деякі автори переконані, що конфлікт за півострів, за Чорноморський флот тоді не перейшов до «гарячої фази» не завдяки поліпшенню економічної й політичної ситуації в Україні, а дякуючи обережній та безсторонній лінії російських виконавчих структур, які традиційно менш емоційні, ніж законодавчі органи [11].
В праці вчених Стокгольмського науково-дослідного інституту миру висновки більш песимістичні: з 1993 року в Росії фактично не залишилося еліт, які б сприймали без заперечень кордони Росії в якості меж Російської Федерації, бо росіяни не визнають внутрішніх кордонів колишнього Радянського Союзу згідно законів міжнародного права [23].
Можна погодитися з професором міжнародних відносин університету Білкент (Анкара) Д. Б. Сецером, що Росія вкрай хворобливо сприйняла ліквідацію своєї гегемонії в акваторії Чорного моря, маючи тут досить велику довжину кордону — 2782 кілометри. В потенціалі, вважає він, Крим може розділити або об’єднати Україну з Туреччиною, але реальніше останнє. Поки що, однак, знаючи про обвинувачення Росії на адресу Стам-
В. В. Петровський. Проблема Криму в українсько-російських відносинах... 245
буду в намаганнях заповнити «вакуум сили» в Чорноморському басейні, Україна не бажає тісного зближення з Туреччиною, в основному обмежуючись економічним співробітництвом [24, р. 80,90-93].
Ще кілька років тому позиції зарубіжних та вітчизняних вчених стосовно майбутнього російсько-українських відносин, не виключаючи й кримські проблеми, виглядали досить драматично. Ч. Дік, наприклад, прогнозував можливість заходів Росії по дестабілізації становища в Україні, провокуючи внутрішні конфлікти, після чого начебто йшло б втручання в її справи під виглядом захисту миру чи російськомовного населення [25, р. 39]. Таке тлумачення перегукувалося з передбаченням директора відділу міжнародних організацій і дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету М. Кулінича, який припускав, що загроза війни для України, як і серйозних конфліктів, не зникла. Причинами можливих зіткнень можуть стати політичні, територіальні, національно-етнічні, релігійні протиріччя, які неможливо вирішити мирним шляхом [26, р. 195].
Але, скажімо, науковий співробітник Інституту миру у Вашінгтоні
А. Лівен впевнений, що без допомоги Росії відірвати Крим від київської влади неможливо навіть теоретично. Сваритися ж серйозно з Україною заради Криму російське керівництво не бажало [27, р. 59-60]. Водночас, наголошує викладач Норвезької військової академії Т. Буквол, Москва побоюється антиросійського союзу Туреччини з Україною, в результаті якого російська військова присутність у Криму може бути ліквідована [28, р. 66].
Таким чином, більшість аналітиків Заходу вважають проблему статусу Криму вирішеною тимчасово і не виключають нових ускладнень ситуації у зв’язку зі зміною політичної ваги татарськокримської меншини, модернізацією стратегічних планів Росії, станом її загальних контактів з Україною.
