Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Західні історики, політологи, оглядачі, політичні й військові діячі уважно слідкували за ситуацією в Криму. Аналізом підходів сторін до вирішення питання належності Севастополя, рівня кримської автономії, позицій населення й лідерів України та Росії займалися такі автори, як Е. Вілсон, Т. Кузьо, P Солчаник, П. ван Гам, В. Кінкейд, Я. Браммер, Д. Лепінгвелл, К. Коверт, Д. Яворський, Д. Сецер, Т. Ланд, Г. Cacc, A. Mo-шес, Д. Шерр, М. Молчанов та інші. Мета автора даної статті — розглянути головну проблему, яка становила перешкоду на шляху нормалізації стосунків між Росією та Україною, — належність Кримського півострова. Аналіз досліджень зарубіжних авторів надає можливість виявити оцінки основних аргументів сторін з боку Заходу, їх співпадання чи помилковість висновків, прогнозів щодо подальшої еволюції українсько-російського переговорного процесу.
Обсяг статті не дозволяє, на жаль, висвітлити інші проблеми Криму. Напружені дебати відносно територіально-адміністративної належності Кримського півострова спалахнули закономірно, і не тільки тому, що російська еліта поставила під сумнів рішення 1954 року про його передачу до складу радянської України. По-перше, для України вихід до Чорного моря та можливість активної участі в Балтійсько-чорноморському блоці держав відкривали шанс на ключову роль, змінивши, нарешті, звичайний геоісторичний чинник «окраїни» [2, р. 120]. По-друге, як відзначив професор Канадського інституту українських студій P Марплз, визнання Заходом за Росією статусу правонаступниці CPCP призвело до того, що майже два роки Україна була де-факто міжнародною парією [3, р. 106].
Професор Колумбійського університету О. Мотиль, торкаючись теоретичних основ українсько-російських конфліктів, писав: тріумф єльцинської революційної еліти означав схильність до імперства й сильної влади. Російські політики 90-х років вважали державу інструментом революційної трансформації, мали неприкриті месіанські наміри,
В. В. Петровський. Проблема Криму в українсько-російських відносинах... 241
як і всі революціонери взагалі. Для багатьох росіян радянська експансія фактично виглядала російською, а радянські поразки або втрати — теж вважалися насамперед російськими [4, р, 23-25].
В кримській проблемі сплелися, якщо використати оцінку А. С. Тамі-нез, два типи інтересів російської еліти: реальна політична та економічна користь і більш абстрактні інтереси престижу, психологічного вдоволення й законності [5, р. 44-45].
Навряд чи перебільшує в своїх роздумах значення півострова для України та Росії P Волчук. Дійсно, для Росії значення Криму величезне насамперед з точки зору військового впливу на Україну й Чорноморський регіон. He менш важливий і широкий стратегічний підтекст: росіяни розраховують у майбутньому відновити своє панування на Чорному морі (з оновленим флотом) і таким чином обмежити зростаючий вплив Туреччини в мусульманському світі, одержати перевагу при доступі через Босфор і Дарданелли до Середземномор’я. Для України забезпечення державного кордону на півдні практично неможливе при перевазі російського населення в Криму та значно сильнішого від українських військово-морських сил російського Чорноморського флоту [6, р. 5].
Добре відомо, що наявність у Криму переважної більшості росіян та російськомовних українців, серед яких надто впливовим фактором залишається «радянськість», обумовила особливу позицію населення ще стосовно «перебудови» й демократизації суспільства. Як вказував співробітник науково-дослідного інституту радіо «Вільна Європа» та «Свобода» в Мюнхені P Солчаник, уже після прийняття закону про державний статус української мови 28 жовтня 1989 року серед жителів Криму швидко поширився острах перед «насильницькою українізацією», хоча він був абсолютно безпідставним. Однак уже влітку-восени 1989 р. місцева комуністична номенклатура очолила рух за відновлення автономії Криму, щоб перетворити його на своєрідну «резервацію», дистан-ціювавшись від небажаних змін та влади Києва [7, S. 253-254].
Крах Радянського Союзу надав росіянам Криму, на думку президента асоціації по вивченню націоналізму Я. Бреммера, статус першорядної титульної нації, тому вони виступили за воз’єднання з Росією. Взагалі росіяни України більш урбанізовані, мають в середньому вищий рівень освіти й заробітної плати, ніж українці, а в Криму — свої органи управління. Взяті в цілому, вказані чинники сприяли їхній етнополітичній мобілізації. До кінця грудня 1992 р. на території Криму не діяли структури представника президента України. Крім того, суттєві поступки київської влади російському населенню півострова прискорили відновлення кримським парламентом 20 травня 1994 року дії місцевої Конституції, прийнятої двома роками раніше. Вона передбачала кримське громадянство, власні збройні сили, а відносини з Україною будувалися за принципом міждержавних стосунків. Але кримські татари, які стали нетитульним народом на власній батьків-
242
ІСТОРІОГРАФІЯ TA СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ
щині (значна частина з них не мала виборчих прав), замість підтримки автономії надали перевагу зміцненню унітарної української держави. Навіть коли уряд України, побоюючись відчуження росіян, ігнорував більшість вимог татарського населення, останнє почало схилятися до підтримки Руху, але не російського сепаратизму. Хоча, звичайно, татари дійсно відігравали другорядну роль в політичних подіях [8, р. 20; 9, р. 319-324]. Але, як пише експерт з пострадянських проблем Міжнародного інституту стратегічних досліджень у Лондоні
