Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
I. В. Ващенко. Історіографія 50-середини 70-х років.
215
налістичних елементів у культурній галузі, дослідник вважає, що без «українізації» було неможливим наблизити освітні завдання до українського населення, що саме «українізація» стає основою культурного розвитку республіки. На погляд автора, якісно новим внеском у розвиток народної освіти стали прийняті постанови партії про загальне навчання
і ніколи в період 1931-1932 pp. ,які дали можливість здійснити перехід до загального обов’язкового початкового навчання [13].
Серед наукових праць, у яких узагальнено досвід роботи партії в галузі вищої освіти на Україні, чільне місце займає дослідження М. А. Би-строва. У монографії на достатньо великій базі джерел автор проаналізував діяльність КП(б)У щодо розвитку вищої ніколи, удосконалення навчального процесу, ідейно-політичного виховання викладачів і студентів. Збільшення кількості українських студентів, на думку автора, обумовило необхідний перехід у вузах на викладання українською мовою. Одним з найважливіших висновків, на якому дослідник зробив особливий акцент, це те, що «українізація» вищої школи вимагала перегляду та уточнення учбово-методичної документації, опрацювання підручників українською мовою, підготовки викладачами методичних посібників, словників, які б дозволили організувати учбовий процес національною мовою. Але, намагаючись зробити аналіз недоліків, які негативно позначились на українізації вузів, у традиції свого часу, автор відмітив: «Нарком освіти О. Шумський проводив лінію на форсування українізації вузів, не рахуючись з умовами, наполягав на примусовому вивченні української мови всіми, хто працює на території республіки» [14, с. 98].
Характерною ознакою радянської історичної науки була своєрідна інтерпретація ролі особи. Для нашого аналізу інтерес викликають ті істо-рико-біографічні праці, в яких досліджується внесок діячів партії і радянського уряду у розвиток української культури. Щодо українізації ця риса виявилася особливо випуклою, адже перекручувалися не лише окремі її епізоди, а цілі періоди, замовчувалися значні факти та діяльність багатьох осіб.
Серед тих історичних досліджень, у яких на біографічному матеріалі розглядалася проблема «українізації», слід назвати роботу В. А. Морозова «Володимир Петрович Затонський». На основі раніш недоступного матеріалу автор детально аналізує життєвий шлях В. П. Затонського як більшовицького державного і партійного діяча, «послідовного борця за втілення у життя ленінської національної політики, непримеримого до українського буржуазного націоналізму». Водночас дослідник підкреслює, що серьоз-ним теоретичним дослідженням В. П. Затонського в галузі національного питання є його наукові праці з питань політики українізації [15].
У 1976 р. »Український історичний журнал« опублікував статтю
I. X. Cac «Партійне керівництво здійсненням культурної революції на Україні (1917-1937 pp.)». Зробивши огляд джерел і літератури, автор
216
ІСТОРІОГРАФІЯ TA СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ
підкреслив, що автори попередніх праць недостатньо розкрили роль партії в національно-культурному будівництві. Автор наголошує, що багатьом роботам притаманна описовість, часто фактичний матеріал подається як ілюстрація заздалегідь визначених положень, без відповідних висновків, що й призводило до низького наукового рівня окремих досліджень. Тому, на його думку, перед історичною наукою необхідно поставити вимоги всебічно узагальнити роль партії у керівництві здійснення культурної революції в Україні 1917-1937 pp. [16].
Основним для доперебудовної історіографії були праці, в яких колізії українізації змальовувалися за принципом: все, що виходить за межі більшовицького уявлення, має трактуватися як вороже, як таке, що не повинно існувати.
Діям радянської влади у розв’язанні національного питання присвячена публікація Б. В. Чирко. На підставі документального матеріалу автор, серед перших, зосередив увагу на важливості політики «ко-ренізації». Критикуючи національний ухил О. Шумського, автор даної статті засуджує уявлення про радянську колонізацію і русифікацію колишніх національних окраїн Росії. Надаючи адміністративним кордонам вагоме місце в національно-державному будівництву, автор намагається довести хибність концепції М. Грушевського, що Воронезька та Курська губернії, Дон і Кубань здавна були українськими територіями [17].
В цей період також з’явилися праці зарубіжних істориків, присвячені проблемам висвітлення радянської національної політики, діяльності українських націонал-комуністів. Серед них заслуговує на увагу дослідження І. Майстренка, де зроблена спроба проаналізувати радянську національну політику після громадянської війни. Враховуючи темп культурного будівництва, автор переконує, що могутнім поштовхом українізації все ж було масове українське національне відродження знизу. Найголовнішою стороною цього процесу стало злиття в один потік національного відродження з партійною політикою українізації, яка хоч і була стриманою, а часто і саботованою партійним апаратом, але сприяла національному відродженню українського народу [18, с. 111].
