Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Зібраний матеріал дав підстави автору зробити висновок, що, всупереч категоричним вказівкам і настановам В. Леніна, наполегливої боротьби з російським великодержавним шовінізмом як головною перешкодою національного будівництва протягом останніх десятиліть не тільки не велося, а й навіть ці поняття було виведено з ужитку. Втім, зазачена праця була виконана у жанрі політичної публіцистики.
Важливий внесок у наукове дослідження проблеми партійного керівництва культурним процесом в Україні було зроблено у середині 60-х років. Перш за все, слід відзначити монографію Г. М. Шевчука. Після аналізу документального матеріалу автор чимало уваги приділяє обгрунтуванню значення керівної ролі В. Леніна у розв’язанні питань культурного будівництва, пояснює початкові труднощі національно-культурної розбудови зі сталінським розумінням національної політики [7, с. 20].
Дослідник вважає початком переходу до ліквідації культурної відсталості українського та інших народів резолюцію VIII партконференції РКП(б). Водночас автор вважає, що українізація здійснювалася у двох напрямках — за ініциативою держави, яка регулювала справу «українізації» різних установ, та ініциативою знизу, що відображала стихійне прагнення українського населення [7, с. 21].
В монографії О. О. Михайлова проаналізовано проблему культурного відродження українського села в період колективізації сільського господарства. На думку автора: «Доти, поки сільське господарство лишалось дрібнотоварним і спиралось на приватну властність на засоби виробництва, село не могло вибитись із злиднів, а значить і позбутись культурної відсталості»[8, с. 17]. В дослідженні П. П. Бачинського узагальнена діяльність ЦК КП(б)У, місцевих партійних організацій у проведенні національної політики, яка часто недооцінювалась відповідальними працівниками, між тим: «Зміни в національному складі промислових робітників і розширений прийом селян в партію не могли не позначитись на національном у складі КП(б)У». На думку автора, це було ще одим позитивним фактом «українізації» [9, с. 103].
Одночасно, автори замовчували трагічні сторінки історії української інтелігенції, традиційно продовжували розглядати багатьох її представників носіями «націоналізму».
Такі твердження відповідали усталеним стереотипам мислення в радянському суспільстві, партійним настановам і часто-густо визначали підходи та спрямованість наукових праць. Особливістю даного періоду
214
ІСТОРІОГРАФІЯ TA СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ
вивчення проблеми стали праці, присвячені виявленню і введенню до наукового обігу нових джерел, які відображали історію культурного будівництва 20-30-х років. Втім, слід зауважити, що при цьому дослідники недостатньо звертали уваги безпосередньо на процес «українізації».
60-ті роки характеризуються початком інтенсивної розробки проблем історіографії культурного будівництва 20-30-х pp. Однак, як правило, основну увагу дослідники звертали на вивчення спадщини В. І. Леніна з проблем національно-культурного будівництва. Серед таких досліджень можна назвати працю С. К. Гутянського [10].
1970 рік пройшов під знаком святкування ювілея 100-річчя В. І. Леніна. В монографіях, статтях, повідомленнях на численних конференціях відзначалася особлива важливість ленінських ідей для історичної науки [11, с. 29].
В 1970 р. збірник «Історіографічні дослідження в Українській РСР» вмістив статті українських істориків з ленінської тематики. У дослідженні І. О. Гуржія та С. К. Гутянського була зроблена спроба історіографічного аналізу літератури, головним чином монографій, присвячених працям В. І. Леніна з проблем культурної революції в Україні, аналізу найголовніших рішень Комуністичної партії, декретів та постанов уряду в галузі культурного будівництва.
На погляд цих авторів, історіографія проблеми культурного будівництва в Україні бере свій початок ще з 20-х років, коли авторами статтей наукового та науково-популярного характеру були відповідальні працівники партійних і радянських органів. До перших монографічних досліджень, на їх думку, слід віднести, насамперед, праці Я. Ряппо, А. Приходько, Я. Звигальського, А. Козаченка та М. Іванова, котрі, хоч і внесли великий внесок у розробку проблеми, але недостатньо грунтовно досліджували питання культурної революції в комплексі, не ставили своїм завданням проаналізувати її передумови. За твердженням дослідників, окремих недоліків можно було б позбутися, коли б ретельно вивчалися праці В. Леніна та його соратників [12].
Сьогодні можна відзначити інше: історикам не вдалося створити узагальнюючі праці, де б висвітлювалася діяльність культурно-освітніх установ, процес виховання радянської інтелігенції, питання літературного розвитку та його ролі і значення в національному відродженні, взаємозв’язку з культурами інших народів CPCP
Втім, саме для початку 70-х років характерні дослідження, які розглядають діяльність різних гілок влади в культурній революції і де починає все активніше аналізуватися політика українізації.
Дослідженню ролі партії в розвитку освіти була присвячена монографія Г. І. Ясницького, який аналізує конкретні заходи, спрямовані на розвиток народної освіти, зокрема розширення матеріальної бази шкіл, створення сприятливих умови для навчання та виховання дітей рідною мовою. Засуджуючи діяльність контрреволюційних організацій, націо-
