Археологія, стародавня та середньовічна історія - Посохов С.И.
ISSN 0320-8281
Скачать (прямая ссылка):
Summery
The article «С. N. Leontyev end early Slavophils» by A. D. Kaplin investigates the attitude of one of the most prominent and original thinkers of the XIX century towards Slavophil idea of historical development of Russia. The author comes to the conclusion that C. N. Leontyev was essentially close to his «teachers» by his appreciation of fundamental factors of Russian History (by his attitude to the Orthodox faith as «way» and «life» of Russia, by his attitude to monarchy etc.). Another thing is: how to «strengthen» orthodoxy? how to secure «stability» of autocracy? what is to be considered true Russian tradition in Russian History? and how to preserve and better to develop this tradition? Events of 1870-1880-ties gave new arguments to C. N. Leontyev.
І. В. Ващенко
ІСТОРІОГРАФІЯ 50 середини 70-х років ПРО КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ у 1920 на початку 30-х pp.
Початок новому етапу розвитку радянської історіографії було покладено рішеннями XX з’їзду КПРС. Як відомо, на з’їзді серйозній критиці було піддано культ особи Сталіна, розкрито його негативні наслідки в теорії і практиці історичної науки. Ці події суттєво вплинули на аналіз багатьох проблем, які до того часу замовчувалися [ 1 ].
Важливим напрямком наукових зусиль вчених-істориків другої половини 50-х років XX ст. стало написання узагальнених монографічних досліджень з проблем культурного будівництва 20-30-х років, що не розглядались в умовах культа особи Сталіна.
Однією з перших таких монографій стала праця О. Б. Слуцького. Використовуючи широку джерельну базу, автор поставив завдання детально проаналізувати питання культурного будівництва. Підкреслюючи внесок українського пролетаріату та інтелігенції у розгортання політики українізації, дослідник, водночас, відзначив провідну роботу партійних і радянських органів у зміцненні державного управління національними кадрами.
212
ІСТОРІОГРАФІЯ TA СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ
Труднощі культурного будівництва автор пояснює проживанням неукраїнського населення у містах та існуванням великодержавного шовінізму і українського націоналізму, носії яких намагалися зруйнувати братерську дружбу між українцями і росіянами [2].
Обмежений доступ істориків до матеріалів центральних та місцевих партійних і державних архівів був дещо компенсований публікаціями матеріалів з’їздів і конференцій Комуністичної партії України з питань культурного будівництва. Безпосередньо нашої теми стосується двотомник «Культурне будівництво в Українській РСР. Важливі рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917-1959 pp.». В збірнику відтворено заходи партії, державних органів щодо розвитку освіти, науки, літератури, видавничої справи [3].
Важливим кроком у дослідженні проблеми культурного будівництва стали опубліковані бібліографічні покажчики літератури «Українська Радянська культура за 40 років (1917-1957)». Наводячи бібліографічний матеріал з питань культури УРСР, в покажчиках, перш за все, розкривалася «провідна роль Комуністичної партії і Радянського уряду в будівництві нової української культури — складової частини соціалістичної культури народів СРСР» [4]. У зв’язку із цим зазначені бібліографічні покажчики не можна вважати всебічними. Вони мають серйозні недоліки в підборі матеріалу, відчувається шаблонність, однобокість фактажу.
Спробою вийти на більш високий теоретичний рівень в осмисленні нашого минулого стали «Нариси історії Комуністичної партії України», підготовлені авторським колективом Інституту історії партії при ЦК Компартії України, окремі глави якої були присвячені ролі КПУ в національно-культурному процесі і публікувалися з 1961 до 1971 pp. трьома виданнями [5].
Наприкінці 50-на початку 60-х років відбулося помітне політичне та національно-культурне піднесення в Україні. На жаль, з огляду на тогочасні процеси, воно проіснувало лише кілька років. З одного боку, по-новаторські були зорієнтовані культурні й літературні сили на вивчення і осмислення минулого. З іншого, політичне керівництво CPCP посилювало боротьбу проти націоналізму, в основі якого лежало офіційно проголошене «прагнення до національної справедливості та реальної рівності». В таких умовах уряд і партійні органи України (під тиском центральних органів влади) вдалися до репресивних акцій.
Одним із найбільш обгрунтованих виявів протесту проти тодішніх політичних подій стала праця І. Дзюби, якою було поставлено завдання переконати тодішнє керівництво УРСР і CPCP у згубності національної політики, котра проводиться антиленінським шляхом. Звертаючись одночасно до російського і зрусифікованого населення, автор вимагав від них ставитися з почуттям справедливості до національних прав неросійських народів Україні які, на його думку, активно чи пасивно сприймаючи русифікацію, стають співучасниками злочину проти українського народу [6, с. 106].
I. В. Ващенко. Історіографія 50-середини 70-х років.
213
У першу чергу, увагу в роботі зосереджено на ленінських настановах щодо вирішення національного питання. Одним з основних напрямків їх осмислення, на думку Дзюби, стали рішення XII з’їзду РКП(б), який, узагальнюючи погляди В. Леніна на національне питання, відбувся під кутом позитивного підходу до національно-державного, національно-культурного будівництва, активної боротьби з шовіністично-колонізаторськими настроями [6, с. 107].
